Вочевидь, головною, але невисловленою причиною академічної критики "Сіда" була непослідовність Корнеля у проведені абсолютистської лінії: адже в п'єсі лише "Божий суд", а не люди, в змозі утвердити права обов'язку перед державою стосовно родинного обов'язку феодалів. Через чотири десятиліття, коли політичне підґрунтя суперечки буде вже неактуальним, класицисти визнають "Сіда" зразковим твором, сам Н. Буало напише про героїню К, яку звинувачували в аморальності: "Увесь Париж дивиться на Хімену очима Родріґо".
Після критики "Сіда", влаштованої Академією, Корнель поїхав у рідний Руан і кілька років не виступав з новими творами. Але це були роки плідної творчої праці. Корнель був свідком великого селянського повстання "босоногих" (1639) та його придушення. Думки, що виникли під впливом цих подій, знайшли відображення у "римських трагедіях". З ними французи ознайомилися у 1640 p., коли Корнель повернувся у Париж.
Сюжети "римських трагедій" взяті з історії Стародавнього Риму, а не з часів Середньовіччя, як у "Сіді". Корнель прагнув урахувати й інші зауваги, зроблені академіками на адресу "Сіда". Але відчутно, що дотримання норм класицизму дається драматургові через силу.
До "римських трагедій" належать "Горацій" ("Horace", 1640), "Цінна, або Милосердя Августа" ("Cinna, ou la Clemence d'Auguste", 1640). Через три роки з'явилася ще одна трагедія "Смерть Помпея"("La Mort de Pompee", 1643).
У трагедії "Горацій" Корнель зображає героя, котрий так само, як Сід, опиняється в ситуації, коли обов'язок перед державою суперечить почуттям, а також обов'язку перед родиною.Таким чином, Стародавній Рим — лише декорація для постановки сучасних Корнеля суспільних проблем. Конфлікт гранично загострений, а ситуація максимально спрощена за рахунок симетричності в системі образів. Події належать до того часу, коли Рим не був ще центром античного світу, а був містом-державою, яким керували царі. Один з таких царів, Тулл, виведений у трагедії як мудрий правитель. У боротьбі за першість серед італійських міст Рим мав могутнього суперника — місто Альба Лонгу. Для того, аби не лити марно кров, старійшини вирішили, що кожне із цих двох міст виставить по три бійці, у сутичці яких вирішиться, котре місто переможе в тривалій суперечці за першість. У Римі жереб падає на трьох братів Гораціїв, а в Альбі Лонзі — на трьох братів Куріаціїв. Але вся річ у тому, що брати товаришують і, більше того, є родичами: сестра Куріаціїв пошлюблена зі старшим Горацієм, а сестра Гораціїв невдовзі має стати дружиною старшого Куріація. Така симетричність вигадана самим Корнелем. У "Римській історії" Тіта Лівія, звідки письменник взяв сюжет, немає Сабіни, дружини Горація, дружба родин не підкреслюється. Корнель змінює факти для того, аби ще більше посилити звучання головного класицистичного конфлікту між почуттям і обов'язком. І знову персонажі настільки не індивідуалізовані, що перед всіма ними одна й та ж проблема: чому віддати перевагу — обов'язку чи почуттям. Майже всі герої відразу вибирають обов'язок, але роблять це по-різному. Старший Куріацій називає цей обов'язок "смутним"; він виступає на бій, зберігаючи до Гораціїв дружні почуття. Старший Горацій, навпаки, їх цілком ігнорує.
Головні події не показані на сцені, про них розповідають свідки. Не зображений і бій друзів, які стали ворогами з веління обов'язку. Але стає відомо, що Горацій, котрий утратив братів, утік з поля бою від поранених Куріаціїв. Безмірне горе батька, але не тому, що загинули двоє синів, а тому, що старший син зганьбив його сивину. Та виявляється, що втеча Горація була тільки військовою хитрістю: кинувшись за ним, Куріації розтягнулися; той, хто був поранений сильніше, відстав від того, хто втратив менше крові, і Горацій легко розправився з кожним із противників поодинці.
Тріумф Горація, котрий здобув перемогу для батьківщини, потьмарений стражданнями його сестри Каміли, котра втратила нареченого. Коли Горацій каже їй про обов'язок перед Римом, вона вимовляє слова прокляття місту, яке відібрало в неї коханого. Розгніваний Горацій вбиває сестру. На суді батько захищає сина, котрий убив свою сестру мечем, тому що "не стерпів на отчий край хули". Цар Тулл прощає Горація, бо він герой, котрий своїм подвигом на полі бою вивищив рідний Рим.
Не можна не помітити схожості фіналів "Сіда "та "Горація": як там, так і тут герой нагороджується за свою доблесть, йому прощають усі злочини, що належать до вужчої, родинної сфери. Але в "Горації" думка про необхідність підпорядкувати всі свої почуття служінню своїй вітчизні та володарю проводиться більш рішуче. При цьому служіння не потрактовується винятково як послух. Горацій, його батько, Сабіна — не піддані царя, а передусім патріоти, як і Куріацій, котрого вихваляє за героїзм і патріотизм Тулл. Ось чому трагедія Корнеля мала великий успіх у роки Великої французької революції. Цар Тулл замінювався консулом, і цього виявлялося достатньо, аби трагедія Корнеля уславлювала республіку, адже про жодну вірнопідданість, покірність королю у п'єсі не йдеться.
У трагедії "Цінна, або Милосердя Августа" Корнель переглядає концепцію героїчного. Якщо у "Горації" вищим проявом героїзму вважалося приборкання своїх людських почуттів задля обов'язку, то в "Цінні" героїзм і державницький розум проявляються у милосерді.
Римський імператор Август дізнається про змову проти імператорської влади, у якій бере участь його наближений Цінна. Спершу Август хоче знищити всіх змовників. Але потім за порадою мудрої дружини змінює рішення. Викривши змову, він виявляє милосердя, після чого змовники стають його вірними друзями. Милосердя виявилося надійнішим засобом, аніж жорстокість, у виконанні обов'язку перед державою — така ідея трагедії.
Що змусило Корнеля змінити свою позицію від "Горація" до "Цінни"? Можна припустити, що у цьому проявився вплив самого життя. Розгром повстання "босоногих", що вирізнявся крайньою жорстокістю, мав переконати Корнеля у тому, що необхідно пов'язати ідею державності з уявленням про гуманність. Але в цьому випадку п'єса ставала опозиційною. Тому й "римські трагедії" були доволі холодно прийняті Французькою Академією, яка висловлювала точку зору влади.
Твори Корнеля, написані в 1636—1643 pp., прийнято відносити до "першої манери". Серед них — "Сід", "Горацій", "Цінна", "Смерть Помпея", ще деякі твори, в тому числі й "Брехун" ("Le men-teur", 1643) — перша французька повчальна комедія, написана за мотивами комедії іспанського драматурга П.А. де Аларкона "Сумнівна правда".
Дослідники цих творів виділяють наступні риси "першої манери" Корнеля: оспівування громадянського героїзму та величі; уславлення ідеальної, розумної державної влади, зображення боротьби обов'язку з пристрастями та приборкання їх розумом; співчутливе зображення організуючої ролі монархії; надання політичній тематиці ораторської форми; дохідливість, динамізм, графічна виразність сюжету; особлива увага до слова, вірша, у якому відчувається певний вплив барокової преціозності.
У період "першої манери" Корнель розробив нове розуміння категорії трагічного. Арістотель, котрий був найбільшим авторитетом для класицистів, пов'язував трагічне з катарсисом (катарсис — слово, яке дослівно важко перекласти, зазвичай під ним розуміють "очищення через страх і співчуття"). Корнель в основу трагічного поклав не почуття страху та співчуття, а почуття захоплення, яке охоплює глядача при вигляді шляхетних ідеалізованих героїв, які завжди вміють підпорядкувати свої пристрасті вимогам обов'язку, державної необхідності. І справді, Родіґо, Хімена, Горацій, Куріацій, Август, вдова Помпея — Корнелія та Юлій Цезар (трагедія "Смерть Помпея") захоплюють глядача силою свого розуму, шляхетністю душі, здатністю, зневаживши особисте, підпорядкувати своє життя суспільним інтересам. Створення величних характерів, опис їх піднесених мотивів — головне досягнення Корнеля періоду "першої манери".
П'єси Корнеля, написані після 1643 p., прийнято відносити до т. зв. "другої манери". 1643 р. вельми важливий для історії Франції. У грудні 1642 р. помер кардинал Рішельє. Лише на півроку пережив свого першого міністра король Людовік XIII. В умовах абсолютної монархії Рішельє був наділений необмеженою владою. Йому вдалося придушити спротив феодальної опозиції. Смерть Рішельє відродила надії великих феодалів повернути собі незалежність від королівської волі. Починається смуга заколотів, повстань, наближається Фронда. Корнель, котрий присвятив свою творчість ідеї єдиної та сильної держави, заснованої на мудрих законах і підпорядкуванні особистих прагнень кожного громадянина суспільному обов'язку, як ніхто інший ясно усвідомив, що цей ідеал держави стає дедалі більше нездійсненним у сучасній письменникові Франції. І якщо трагедії Корнеля "першої манери" закінчувались оптимістично, то в "другій манері" погляд на дійсність стає щоразу похмурішим. Звичною темою нових трагедій стає боротьба за престол. Герої втрачають шляхетність, вони викликають не захоплення, а жах. Такою є сирійська цариця Клеопатра з першої трагедії "другої манери" Корнеля "Родогуна, парфійська царівна" ("Rodogune, princesse des Parthes", 1644). Вона знищує свого чоловіка у боротьбі за престол, вбиває власного сина, хоче отруїти і другого, але його наречена — Родогуна, котра теж бере участь у боротьбі за престол, змушує Клеопатру випити отруєне вино. Клеопатра вмирає, посилаючи прокляття тим, хто зостався живими.
У трагедіях Корнель дедалі більше відчутний вплив естетики бароко. Сюжет втрачає прозорість, стає заплутаним. У стилі дедалі більше стає відчутним вплив преціозної літератури. Серед пізніх трагедій Корнеля лише одну зараховують до визначних. Це — "Нікомед" ("Nicomede", 1651) — "найнародніший твір Корнеля" (Р. Роллан). Образ Нікомеда пов'язаний із традиціями Відродження. Це сильна й оптимістична особистість. Коли злий цар Пузій вирішує занапастити героя, Нікомед піднімає народне повстання. Але "Нікомед" самотньо вивищується серед пізніх творів Корнеля. Епоха змінилася, вона поставила вимогу нового підходу до зображення дійсності. Корнель не зміг перебудуватися, для цього йому б довелося відмовитися від себе.