д.,— до справжніх народних джерел. І тоді стає очевидною щирість інтересу Меріме до дикуватої манери виконання іллірійських пісень ("Замітка про Іакінфа Маглановича" — "Notice sur Hyacinthe Maglanovich"), до історії слов'ян ("Смерть Хоми II, короля Боснії" — "La mort de Thomas II, roi de Bosnie"), їхніх звичаїв і повір'їв ("Погребна пісня" — "Chant de mort", "Красуня Єлена" — "La belle Helene"), їхньої волелюбності ("Чорногорці" — "Les Montenegrins"). Письменник хотів проникнути у національну свідомість і психологію, у спосіб життя іншого народу та наблизити його своєрідну і зовсім не примітивну культуру до читача.
"Хроніка царювання Карла IX"("Chronique du regne de Charles IX", 1829) — один із найкращих французьких історичних романів. У ньому Меріме "вживається" в психологію, звичаї співвітчизників, котрі жили у XVI ст. Меріме не прийняв тієї форми історичного роману, що її розробили романтики. Він і тут експериментує з жанром у пошуках оповіді, яка б найбільш адекватно відображала дійсність. У першому виданні книга називалася "7572 Хроніка часів Карла IX", тобто слово "хроніка" стосувалося не назви, а підзаголовку, ніби визначаючи жанр твору. Меріме бореться із "романністю", наприклад, у відомому розділі 8 "Розмова між читачем і автором", де уриває романну оповідь задля естетичної суперечки. Такими самими є і фінальні фрази: "Чи втішиться Бернар? Чи з'явиться новий коханець у Діани? Це я полишаю на розсуд читачів, — таким чином, кожен із них отримає можливість завершити роман, як йому більше до вподоби". Упродовж усієї "Хроніки "триває прихована полеміка як з історичним романом В. Скотта, так і з "етичною" гілкою історичного роману, представленою В. Гюго та А. де Віньї.
Меріме не захоплює історичний процес сам по собі, як не хвилюють його й абстрактні моральні ідеї. Його цікавить "зображення людини".Погляд Меріме на людину історичний: "До вчинків людей, котрі жили в XVI столітті, не можна підходити з міркою XIX".
Крізь долю Бернара де Мержі проглядаються найзначніші події епохи, а протистояння католиків і гугенотів, що призвело до Варфоломіївської ночі та релігійних воєн, відображається в історії кохання цього протестанта до католички Діани де Мержі (кохання для Меріме, на відмін} від інших історичних романістів, не має незмінного, позаісторичного характеру, а набуває рис. властивих для зображуваної епохи). Те ж протистояння стає джерелом родинної трагедії де Мержі: брати Бернар та Жорж опиняються в різних таборах, і куля, випущена рукою Бернара. обриває життя Жоржа.
Історичні персонажі, в тому числі й король Карл IX, зображені письменником як приватні особи. Меріме сперечається з традицією, представленою в знаменитій трагедії М. Ж. Шеньє "Карл IX" (1789), у драматичній хроніці Ш. Ремюза "Варфоломіївська ніч" (1826), в історичних працях того часу — потрактовувати різанину гугенотів у ніч з 23 на 24 липня 1572 р. як наслідок ретельно підготованої змови. Не думки чи бажання окремих особистостей, а загальний стан національної свідомості, звичаїв народу визначає хід історичних подій — таким є висновок Меріме, що засвідчує про розвиток письменником романтичного історизму в напрямі, який дуже близько підходить до реалізму.
Меріме звертається до жанру новели, в яком> досягає найбільшої глибини та виразності. Новела як дуже динамічний жанр дозволяє проводити експеримент, випробовувати нові шляхи в мистецтві. У новелі Меріме вирішує складне завдання: через одиничну подію розкрити характер інших народів, інших епох. У листі до І. Тургенєва (10.12.1868) М. так пояснив свій метод: "Для мене немає цікавішого завдання, аніж якнайдетальніший аналіз історичного персонажа Мені здається, можна добитися відтворення людини минулих епох способом, аналогічним до того, яким скористався Кюв'є для відновлення мегатерія та багатьох відмерлих тварин Закони аналогії так само незаперечні для внутрішнього вигляду, як і для зовнішнього". Відтак, Меріме особливу увагу звертає на типізацію психології.
Поглиблення психологізму відобразилося на художніх прийомах, зокрема на заміні ролі оповідача. Якщо в ранніх творах за рахунок "жанрової гри" ("містифікації") та об'єктивної "вільної оповіді" письменник намагався ніби зсередини розкрити світ чужої свідомості, чужої психології (особливо це помітно в "Ґюзлі" та "Жакерії"), то тепер з'являється постать оповідача-француза, котрий хоче проникнути в чужу йому психологію ззовні, стараючись збагнути її природу й не відкидаючи того, що суперечить традиціям французів.
Так побудована новела "Матео Фальконе" ("Mateo Falcone", 1829). Вона починається з опису Корсики, її дивовижної природи і таких самих дикуватих, але сповнених своєрідно трактованої гідності звичаїв місцевих мешканців, котрих у цивілізованому суспільстві вважали б розбійниками. Оповідач розказує про Матео Фальконе як про чоловіка йому добре знайомого. Вибраний сюжет цілком руссоїстський: у життя "природної людини" проникає вплив, що розкладає звичаї цивілізованого суспільства. Десятирічний Фортунато, син Матео Фальконе, за годинника виказує жандармам місцеперебування переслідуваного ними чоловіка, котрого він до цього заховав, скоряючись неписаним законам корсиканців. Цей останній момент показує, що в основу твору покладено антируссоїстську тенденцію: не "природне чуття", а усталені звичаї визначають поведінку Фортунато, коли він рятує людину. Точнісінько так само Матео розстрілює власного сина (за те, що він цього чоловіка видав жандармам), керуючись моральними вимогами, які склалися історично, а не споконвічно властиві людям. Тому не випадково новела завершується реплікою Матео, що син помер християнином. Для нього важливо замовити заупокійну месу, аби все відповідало усталеній традиції. Почуття батька ніяк не виявляються, читач може їх домислити тільки з власного духовного досвіду (особливість психологізму Меріме). За збереження зовнішніх рис романтичного "місцевого колориту" у новелі домінує реалістична установка: соціально-історичні обставини Формують триб життя, психологію, характери типових представників своїх народів.
"Взяття редуту" ("L'enlevement de la redoute", 1829) — коротка новела, побудована як оповідь очевидця (можливо, Стендаля) про опір росіян при штурмі наполеонівськими військами Шевардінського редуту напередодні Бородінського бою. Об'єктом дослідження тут є незрозуміла для француза загадкова стійкість росіян, яку можна збагнути лишень через призму російської національної самосвідомості. Новела й написана в простодушно-оповідній, хоч і дуже стриманій, манері, що випередила непарадні" описи боїв у "Пермському монастирі" Стендаля та "Війні і мирі" Л. Толстого. Та в стилі новели є своя загадковість: простота і "прозорість" мови приховують вишуканий звукопис, який перетворює новелу на своєрідну поезію в прозі.
1833 р. Меріме об'єднав твори 1829-1833 pp. у книгу "Мозаїка" ("Mosai'que"). Провідним структурним принципом стає мозаїчність, котра передбачає, що картина дійсності складається з дрібних уламків, кожен з яких забарвлений лише в один колір, передає якусь одну характерну рису, жест, душевний порух, зображає окрему подію тощо. Мозаїчність властива "Декамерону", а також численним циклам, похідним від нього. Але той світ, який мусить виникнути внаслідок складання уламків, у Меріме зовсім інший: у ньому немає гармонійності та впорядкованості, навпаки, все перебуває в русі, все непередбачуване, в кожній новій точці простору, в кожен момент часу можна зустріти іншу психологію, інші звичаї, іншу дійсність.
У реалістичних новелах 1833—1846 pp. Меріме нерідко звертається до мотивів ранніх творів. У "Подвійній помилці" ("Іл double meprise", 1838) розвивається думка "Етруської вази" про двоїстість життя світського товариства, про згубність, хай навіть слабкого, природного почуття для людини, не захищеної від суспільної опінії. У "Душах чистилища"("Les ames du purgatoire", 1834), де розробляється легенда про Дон Жуана, неважко впізнати автора "Листів з Іспанії". У "Венері Ілльській" (1837) використовується прийом "матеріалізації свідомості", як у "Видінні Карла XI". Корсиканські звичаї, змальовані у "Матео Фальконе", є предметом дослідження у новелі "Коломбо" ("Colom-ba", 1840). Але твори стають масштабнішими, соціальний аналіз набуває все більш критичнішого звучання стосовно дійсності, особливої глибини досягає розробка характерів, логіка розвитку яких починає керувати рухом сюжету. Кожен персонаж Меріме — особистість.
Яскраво виписані характери знаходимо в новелі "Арсена Гійо" ("Arsene Guillot", 1844). Це помітне явище в літературі критичного реалізму. Критицизмом забарвлений аналіз святенництва пані де П'єн, причому властива для стилю Меріме іронічність тут знаходить точну адресу. Зовсім в іншому плані змальований образ Арсени Ґійо, у минулому статистки Опери та утриманки, котра захворіла на сухоти й провадить злиденне існування. Меріме показує, що саме злиденність змусила її шукати собі коханців. "Я теж була б чесною, коли б у мене була така можливість", — каже вона "моральній" де П'єн, котра непомітно відбиває у неї, вмираючої, коханого Макса де Саліньї. М. посилює аналітичність сюжету, екстраординарна подія (спроба самогубства Арсени) тут не в кінці, а на початку новели, головна увага приділена розкриттю характерів. Високої майстерності Меріме досягає у використанні реалістичної художньої деталі. Новела завершується місткою деталлю. "Бідолашна Арсена! Вона молиться за нас", — дописано олівцем на могильному камені Арсени Гійо. Читач здогадується за цією деталлю про подальшу долю героїв, про те, що де П'єн поєдналася з Максом всупереч власним настановам не мати коханців, з якими вона зверталася до Арсени.
Намагаючись укрупнити проблематику, характери, аналітичні можливості свого мистецтва, Меріме шукає певний універсальний, синтетичний жанр, який змінив би "жанрову гру", "вільну оповідь", "мозаїчність". Не вигадуючи нового терміна, він розробляє синтетичний жанр, що є перехідною формою від новели до повісті та роману. Це своєрідна подвоєна новела, або еліпс. Під еліпсом мається на увазі така структура художнього твору, в якій увесь зміст організується довкола двох прихованих або явних центрів, що є рівноправними та взаємодіють один із одним.