І в зовсім несподіваному, ліричному ключі пишеться одна із заключних глав — "Шкида закохується", де автобіографічний герой зображений в ситуаціях вже трагикомических, як сумний невдаха, двічі прогавив свою любов.
Успіхом стала написана Білих вже поодинці книга "Будинок веселих жебраків" (1930). У ній проявився той же темперамент, то ж уміння яскраво, сильно виділити характери і ситуації. За свідченням Пантелєєва, в книзі немає вигаданих героїв: мати, Любов Никифорівна, брати, сестра, дід, незліченна кількість ремісників, майстрових і однолітків героя — всім їм він зберіг свої імена (крім свого — себе він вивів під ім'ям Романа Рожнова).
Строкаті і різноманітні епізоди складаються в картину життя "СМУРИГІН палацу", по-своєму відбила дух Петрограда передреволюційних і революційних років.
Окремими виданнями виходили нові розповіді Білих про Шкиде, серед них виділяється оповідання "Білогвардієць", гострий, актуальний на всі часи — про те, як одна людина в короткий термін зміг розтлити мало не всю Шкиду, що відрізняється саме тим, що вона не знала до цього ніяких забобонів.
На початку 30-х років Білих працював над історико-революційним романом "Полотняні фартухи". Цей роман не став подією, він немов написаний іншою людиною, все правильно, все на місці, а чогось головного немає. Письменник придивлявся до сучасних хлопцям: чим вони живуть, що роблять?
У 1935 році в журналі "Дитяча література" з'явилася його стаття "Про книгах, читачів, героїв", стаття гаряча, писав її захоплений літературою людина, якій хотілося сказати багато важливого, продуманого, про найголовніше для юності — про дружбу, про подорожі, про працю, про любов ...
У "справі" Білих є тридцять з гаком частівок. За словами дочки письменника, як їй розповідали пізніше, батько останні роки захоплювався збиранням народної поезії. Важко зараз визначити, які частівки він записав, які склав сам.
Григорій Білих пробув у в'язниці два з половиною роки, сидів він у Хрестах. Відомо, що Олексій Іванович Пантелєєв намагався клопотати за нього, посилав телеграми Сталіна з проханням полегшити табірні умови важко хворому на туберкульоз людині.
Існує останній лист Білих, адресований Пантелєєву, зі штемпелем на конверті від 11.8.38, т. Е. За три дні до смерті. Це відповідь на лист Олексія Івановича. Читати його важко: страшно дивитися на стрибають, часом нескладні і алогічні рядки, але ще страшніше уявити собі стан абсолютно хворої людини, в свідомості якого вже багато плутається, хоча десь він ще вірить в майбутнє: "Сподівався я ще на пару побачень в серпні і на одному побачити тебе. Посидіти на табуреті і поговорити з тобою про найпростіші речі ... Нарешті, хіба нічого нам сказати про задуманому, про зіпсоване, про поганому і хорошому, ніж несе в повітрі ". І тут же поруч: "Олексій, у мене дивне таке враження, що я пишу, а мене волочать наверх санітари, від чого й рядки тремтять".
Він чекає свого близького дня народження, вірить в якийсь з цього приводу маленьке свято. І раптом заключна рядок: "Пропало все ..."