"…Повсюдно в Європі ламалися старі порядки", — писав Ф. Троммлер. Одначе злам цей, як уже знаємо, не приніс Ротові задоволення. Навпаки, він його знедолив. Чи не тому, що було перекроєно кордони і в принципі збережено систему?
І Рот з усією притаманною йому пристрасністю нападав на систему. Він писав для віденських, берлінських соціалістичних газет, вступив у прогресивну письменницьку "групу 1925", до якої входили Бехер, Брехт, Леонгард Франк, Кіш, Деблін, і відмовився від співробітництва в "Берлінер берзен-курір" з таким обґрунтуванням: "Я справді більше не в змозі враховувати інтереси буржуазної публіки й розважати її по неділях, не зраджуючи при цьому постійно своїх соціалістичних переконань".
У політиці Йозеф Рот був наївним дитям. Він не писав аналітичних статей, що спиралися на історичні, економічні, статистичні дані. Він писав те, що в Західній Європі зветься "фейлетонами", тобто нариси вельми близькі до белетристики, вони іноді навіть перетинають грань, яка лежить між достовірним і художнім. Навіть у своїх есе він залишався художником. Одне з них, написане 1937 року, присвячене Грільпарцеру. Але й у ньому не названо жодного твору, не згадано жодної дати, не розглянуто жодного факту з життя драматурга. Рот зробив, однак, щось більше. Він створив образ Франца Грільпарцера — в чомусь неправдоподібний, небезсторонній, але в чомусь і вражаючий — силою осяяння, проникнення в людську трагедію прототипа. Та, зрештою, й у власну трагедію.
"Ненадійність світу — наслідок його недосконалості, — читаємо в есе про Грільпарцера. — Його тискові, його примхам, його деспотії протистоїть не відкритий бунт (наслідком його не може бути щось інше, крім прямо-таки катастрофічної недосконалості; це означає: безладдя — найбільша з небезпек, що загрожують людині), а відступ у глибину, в захищеність лігва, яким є ти сам". Це написав пізній Рот. І варто розібратися, як і чому він до цього йшов.
Іллі Еренбургу Рот якось сказав: "Але ви все-таки повинні визнати, що Габсбурги краще, ніж Гітлер…". Особливо серйозними монархічні захоплення Рота стали після січня 1933 року: він друкувався в "Остеррайхіше пост" — органі прибічників габсбурзької реставрації, зібрав символи своєї консервативної віри в книзі "Антихрист" (1934), звернувся в художніх творах до тем, пов'язаних з покійною монархією.
Герой одного з них (уже згаданого "Гробівця капуцинів") лейтенант Франц-Фердинанд Тротта розповідає про своє життя, починаючи з весни 1913 року й закінчуючи весною 1938-го, страхітливими днями "аншлюсу": "Я йшов безлюдними вулицями; зі мною був якийсь чужий собака. Він вирішив іти слідом за мною. Куди? Мені це було відомо не краще, ніж йому. Склеп капуцинів, де в кам'яних домовинах спочивають мої імператори, зачинений. Брат капуцин вийшов мені назустріч і спитав: "Чого бажаєте?" — "Я хочу провідати могилу мого імператора Франца-Йосифа", — відповів я. "Нехай благословить вас Господь", — сказав брат і перехрестив мене. "Господи, сохрани!" — вигукнув я. "Т-с-с!" — сказав брат.
Куди ж тепер податися мені, Тротті?.."
Г. Шайбле, автор монографії "Йозеф Рот" (1971), оцінює "Гробівець капуцинів" як "втрату дійсності": надміру зосереджений Тротта на собі й на полишених у минулому втратах. Цього, однак, не скажеш про творчість пізнього Рота в цілому. Не лише пластичність зображення життя, а й певна синтетичність його осмислення з роками зростає.
Здавалося б, іще один ротівський парадокс: адже світоглядно письменник хилився праворуч, і це не могло не позначатися на осягненні реальних зв'язків буття. Втім, суперечності тут, по суті, немає. Прямі політичні висловлювання Рота — одне, творчість — інше. "І було б непростимим спрощенням, — зауважує Шайбле, — на підставі висловлювань Рота третирувати його як реакціонера". "Тому що, — продовжує думку Шайбле ротівський біограф Ф. Хаккерт, — його художні твори заходили в суперечність зі сповненими надій статтями на підтримку дому Габсбургів і, починаючи з "Маршу Радецького", через "Бюст імператора" й закінчуючи "Гробівцем капуцинів", змальовувати (завдяки переконливості форми) кінець монархії як неминучий і остаточний".
Насправді все виглядало більш або менш навпаки. Лише розпочавши свій "відхід у глибини", Рот по-справжньому відчув, що габсбурзький світ — "проклятий і мертвий". Відчув передусім тому, що вперше став обживати його художньо. Адже як особа Рот міг виявляти наївність, як письменник — майже завжди був мудрим. Бо ж мислив образами й дотримувався логіки їхніх зчеплень. При цьому особисті симпатії й антипатії (таке траплялося колись і з Бальзаком) уже не відігравали якоїсь істотної ролі.
Проте у Рота, пов'язаного зі слов'янською провінцією імперії, "відступ у глибини" обертається й зовсім іншим боком. Колишня Австрія ставала для нього не тільки "особливо наочним прикладом новітнього світу", а й традицією, на яку він спирався, постаючи проти сучасності.
Безперечно, конкретні його ідеали подеколи ілюзорні, часом смішні. "Його герої, — пише німецький дослідник К.-А. Хорст, — у тому розумінні схожі на Дон Кіхота, що виїжджають на поле бою з думкою про якийсь порядок, його ж на світі не лишилося й сліду". І ця думка про порядок не просто, як уже знаємо, допомагає оцінити нікчемність довколишнього, а й зміцнює самих її носіїв. Покоління предків, чию віру вони сповідують, створюють ґрунт під ногами, прилучають до предковічної народної мудрості.
Це якнадійніше підтверджує "Марш Радецького", класичний твір німецькомовної літератури XX століття. "Марш Радецького" оповідає про минуле. Спершу — навіть про досить віддалене минуле. Але це не історичний роман. Правда, його дію вміщено між двома історичними подіями: битвою при Сольферіно 1856 року й світовою війною 1914—1918 років. Дати, однак, не названі, і це свідома фігура замовчування. Мовляв, не важливо, коли проживали на грішній землі барони фон Тротти, фатально пов'язані зі своїм імператором. Було це п'ять століть тому чи яких-небудь років двадцять? Усе одно вони пішли у вічність. Їхній час минув. Він залишається минулим в очах будь-якого читача, так би мовити, "абсолютним минулим".
І всередині самої себе дію "Маршу Радецького" оформлено не так романно, як епічно. Під кутом зору календарного часу вона рухається нерівномірно. Скажімо, ціле життя першого фон Тротти, "героя Сольферіно", викладене на кількох сторінках. Навпаки, розповідь про останні три-чотири роки лейтенанта Карла Йозефа Тротти зайняла сотні сторінок. Звичайно, доля "героя Сольферіно" — лише своєрідний пролог.
І не дивно, що подано її більш-менш конспективно. Лейтенант — у романі постать центральна; відтак усе, що з ним коїться, показано докладно й ретельно. Але дивна річ: характер розповіді й, зокрема, її темп не змінюються. Вона завжди рівна, роздумлива, некваплива. Так переказують легенди.
Ілюзія стилістичної однорідності книжки виникає не в останню чергу завдяки тому, що зміст розповіді здається рівномірно розподіленим у часі. Нам не повідомили, наприклад, через скільки років (чи місяців?) після свого нагородження, підвищення в чині, прилучення до дворянського стану "герой Сольферіно" відвідав інваліда-батька, сторожа при замку Лаксенбург у Відні. Також невідомо, скільки разів земля обернулася довкола сонця, поки він одружився, став батьком, довідався, що подвиг його проституйовано шкільними підручниками, прохав аудієнції в порятованого ним імператора, одержав її, після чого все ж покинув військову службу і, нарешті, помер в успадкованому од тестя маєтку. Все це життя може бути стиснуте до єдиної миті й так само довільно розтягнуте.
Те ж саме стосується й розповіді про життя онука, Карла Йозефа Тротта, лейтенанта. Невідомо, скільки прослужив він у кавалерії до того, як другові його доктору Діманту довелося битися на дуелі з ротмістром Таттенбахом і обидва були вбиті, а самому Карлу Йозефу, опаленому цією трагедією, довелося рятуватися втечею од докорів сумління, од спогадів, сумнівів, страхів. Не знаємо ми й того, чи довго служив лейтенант Тротта в піхотному батальйоні, на самому кордоні з Російською імперією, в галицькій глушині. І головне — коли почав там пити й заліз у борги, коли закохався в підсунуту йому графом Хойницьким прив'ялу жінку, коли командував розстрілом робітників-страйкарів, удостоївся на маневрах уваги свого немічного імператора, коли, як і дід, полишив армію, щоб, на відміну од останнього, повернутися в перші ж дні війни й невдовзі загинути…
Проміжки між усіма цими подіями видаються ніби рівними (що створює певний незмінний ритм розповіді), часом же їх і зовсім наче немає. Епізод щільно — а в той же час вільно й невимушено — прилягає до епізоду, відтворюючи буття в його, здається, безперервній повноті. Це — як річка, що незмінно, невпинно несе свої води, або як прибій, що одвічно накочується на берег.
Порівняння з річкою, мабуть, точніше: в неї завжди один напрямок. Так і в "Марші Радецького". Життя героїв зображається строго хронологічно. Жодних зміщень у часових пластах, жодних ретроспекцій, не кажучи вже про примхливу фрагментарність, породжувану стрибками думки у спогадах якого-небудь "я".
Найпоширеніші мотиви роману — це безвідрадні болота, очерет, жаб'яче кумкання, липуча грязюка і дощ — дрібний, тихий, безконечний… Подібний дощ (його можна б назвати "гемінґвеївським", так тісно пов'язаний він з душевними травмами персонажів) супроводить Карла Йозефа, коли йому доводиться йти до вахмістра Сламе, чоловіка померлої коханки. І під таким же дощем стоїть у терплячому відчаї біля огорожі Шенбрунського палацу окружний начальник фон Тротта, батько лейтенанта, напередодні смерті свого імператора. Щоправда, в "Марші Радецького" нерідко присутнє й високе небо, частіше нічне, всіяне великими, яскравими, мерехтливими зорями. Але присутнє не завше для виправдання життя, його людської доцільності. Буває, що людина в Рота виглядає маленькою й безсилою на тлі небес, як старенький імператор, коли він у нічній сорочці біля відчиненого вікна радіє, що обдурив своїх слуг, вирвавши цю мить свободи.
Суперечка з самим собою й зі своїми об'єктами, множинність ракурсів їх розгляду, іронічне "зняття" власних патетичних партій — усе це розмиває монолітність оповіді в "Марші Радецького".