Перший датують 1928—1929 роками, хоча найраніші свої речі, серед них оповідання "Зразковий учень" (1915), він писав ще перед війною чи під час неї; до другого відносять створене ним за останні десять років життя. Поворотним пунктом вважається роман "Йов" (1930).
Це історія Менделя Зінгера з містечка Цухів, десь на Волині. Він заробляв на хліб, навчаючи Біблії місцевих єврейських дітлахів. На вбогий хліб, адже батьки діток бідні, сам він не дуже обізнаний у Святому Письмі, і на його утриманні багато ротів: дружина й четверо дітей, наймолодший з яких, Менухім, — з великою від водянки головою. Раббі передрікав, що він колись видужає, буде добрий і міцний духом, і звелів, щоб його не покидали. Але покинути Менухіма все ж довелося…
Підросли старші діти. Синам належало йти в солдати. Мендель хотів їх від цього вберегти. Йона відмовився й служить у Пскові, а Шемар'я, переправлений тутешнім контрабандистом Каптураком через австрійський кордон, опинився в Америці, навіть завів собі там магазин. Тут Міріам починає гуляти зі служивим козаком, і, щоби врятувати дочку від неслави, сім'я вирішує переселитися до американського сина. Але хворого Менухіма брати з собою не можна, і Мендель довго вагався. Врешті-решт вони все ж виїхали, залишивши каліку на догляд добрих людей.
Америка — безкінечно чужий Менделеві світ, та ще й якийсь стандартизований, механістичний, прагматичний. Дебора, дружина Менделя, вичитує йому, що він став тут жалюгідним і метушливим, "як російський єврей". Тим часом Шемар'я, який тепер зветься Семом, багатіє. Матеріальні клопоти вперше на віку не турбують Менделя, але щастя немає. А невдовзі одне за одним приходять нещастя. Починається велика війна, і Сем іде на неї добровольцем, тому що надумав, нібито Америка — його "батьківщина", яку треба захищати. Звісно, його вбивають. Повідомлення про смерть Сема вбиває й Дебору. Невдовзі божеволіє Міріам. Не без батькової вини: той був проти її шлюбу з Маком, християнським другом Сема. Мендель нарікає на Бога, проте потім змирюється.
І ось звершується чудо: Менухім живий, Менухім видужав, — він став славетним музикантом і розшукав батька. "Мендель заснув. Він відпочивав від ваги щастя й величі чуда", — так закінчується роман.
Рот не тільки назвав його "Йов", не тільки повторив у його сюжеті старозаповітну легенду. Він ще й примусив персонажа Роттенберґа вмовляти Менделя, коли той нарікав на Бога: "Згадай, Мендель, — почав Роттенберґ, — згадай Йова. З ним трапилося щось подібне. Він сидів на голій землі, голова в попелі, і рани йому так боліли, що він, як звір, звивався в поросі. Він теж богохульствував. А це ж було лише випробування. Що знаємо ми, Мендель, про те, що відбувається нагорі?"
Тут маєш справу не з символом, не з алегорією, не з метафорою, а з прямим уподібненням, наївно-тенденційним, як у віронавчителів раннього середньовіччя. Правда, Мендель не в усьому Йов. Біблійний Йов до того, як Бог за допомогою сатани відібрав у нього статки, вмертвив його дітей, наслав на нього проказу, був не тільки непорочний, справедливий, а й багатий, могутній, напрочуд благополучний. А Мендель — бідак, нещасний, забитий, тремтів і перед царським урядником, і перед нью-йоркським митником.
"…Я бачив, — каже Мендель, — як сконало кілька світів". Світова війна забрала мільйони життів — не тільки Шемар'ї, який помер за проблематичну "батьківщину", чи Йони, який воював за російського царя. Особисті, родинні мірки занадто малі для таких катаклізмів. Справа Йова вирішувалася тільки між ним і його Богом — адже це притча. Усі інші — не більше як пішаки на клітинках шахівниці — безликі, безтілесні.
Можливо, Рот і гадав, що створив притчу про нового Йова. Насправді ж він написав казку, різдвяну історію для втамування власної туги. Вона свідчить про втрату й про пошук. За миготінням злободенного письменник сподівається виявити загальніший, стабільніший сенс. Через те один з німецьких дослідників схильний бачити в "Йові" щось на зразок самостійного періоду. Що ж він од чого відокремлює?
Перші серйозні літературні спроби Рота — це романи "Павутина" (1923) і "Готель "Савой" (1924). У другому молодий чоловік на ім'я Габріель Дан, повернувшись із російського полону, оповідає про місяці, прожиті в якомусь схожому на Львів місті; місто розбуджене революцією і водночас хворе на всі повоєнні недуги. А надрукована у віденській газеті "Арбайтерцайтунґ" "Павутина" — це, попри всі недосконалості, мало не перший антифашистський роман XX століття. Задовго до фейхтвангерівського "Успіху" (1930) він застерігав про небезпеку диктатури правих, навіть по-своєму передрікав рух Німеччини в бік Гітлера.
І "Павутина", і "Готель "Савой" перебувають у річищі доробку "втраченого покоління". Або, ще точніше, того специфічно німецького його різновиду, який нарекли "романами про повернення на батьківщину" ("Heimkehrerromane"). Фронтовик повертається додому й виявляє, що світ перевернуто догори дном.
Романи Рота вирізняє міра відчуженості героя, сила неприйняття повоєнного буття. Ремарківські вояки поверталися на батьківщину, до якого б там не було, але власного дому. У Габріеля Дана чи обер-лейтенанта Тунди зі "Втечі без кінця" вже не було батьківщини, не було дому.
"Одного разу ми прокинулись, і виявилося, що діди наші — іноземці", — так висловив загальну розгубленість один австрієць. Ситуація Рота була ще складнішою: іноземцем виявився він сам. Проте він почувався не поляком, а спадкоємцем австрійської культури: "Найсильнішим моїм переживанням була війна й загибель моєї вітчизни, єдиної, яку я будь-коли мав, — Австро-Угорської монархії", — пише Рот до свого колеги.
Найбільш, мабуть, прикметною ротівською книжкою першого періоду є маленький — як майже завжди в цього автора — роман "Ціппер та його батько" (1928). Роман прикметний як своєю типовістю, так і своєю окремішністю. В ньому вже проглядають контури іншого Рота — того, що явився з "Йовом" і навіть ніби переступив через "Йова".
Розказана тут історія зовні проста, вона рухається слідом за часом, мало не наступаючи йому на п'яти. В оповідача (який аж ніяк не приховує, що він і є Йозеф Рот) був шкільний приятель Арнольд Ціппер. Хлопчик, який ніколи не бачив свого батька, по-своєму прив'язався до всього ціпперівського сімейства. І до зовсім безликої фрау Ціппер, і до Цезаря, старшого Арнольдового брата, бовдура, що ворогував із батьком, і особливо — до глави сімейства. Не за те, що був він доброю людиною, а за те, що чимось був добрим для оповідача.
Ціппер-батько не став нічим, тому що "більшість енергії, якою наділив його Бог, змушений був витратити, щоб з пролетаря перетворитися на буржуа. Власник магазинчика письмового паперу, комерцію він провадив невміло. Але амбіції Ціппера — а були вони колосальні — й не спрямовувались на ниву економіки. Його вабило суспільне поприще. Він був членом і душею безлічі добродійних і всіляких інших товариств. Лестили йому й знайомства, протекції у "вищих сферах" — у податкових інспекторів, поліцейських, митників, дрібних службовців магістрату. Не вірячи в Бога, він не пропускав церковних панахид по "видатних особах".
Ціппер мріяв зробити з синів геніїв. Він виховував їх на спартанський та афінський штиб як людина, що лиш торкнулася освіти, туманно уявляючи собі, що це таке. Навчав він їх і музиці, яку, здається, щиро любив. Із Цезарем узагалі нічого не вийшло. І той пізніше збожеволів і помер у лікарні. Арнольд же виявився слухнянішим. Але й тільки.
Арнольд позбавлений і тієї енергії, що випливає з "сонячної глупоти", тієї вітальності, яка вирізняла батька. Повернувшися з війни, він спекулював якимось дріб'язком, потім служив у міністерстві фінансів, жалюгідному місці, яке виклопотав йому батько. Служба обтяжувала його, але він її не кидав — через безсилля чи ще від страху перед гофратом, що командував там. І раптом закохався в початкуючу актрису Ерну Вільдер, холодну й розсудливу кар'єристку, яка зовсім його не любила, тільки використовувала. Він був їй чоловіком для виконання різних послуг. Аж до прославлення у пресі: заради цього Арнольд зайнявся театральною критикою. Проте на віллу діви його допускали зрідка, ще рідше — в її спальню. Коли не ставало грошей, їм допомагав старий Ціппер, який пишався невісткою-актрисою, або їх вигравав у Монте-Карло сам Арнольд. Коли справи покращали, Ерна покинула Арнольда. Він бував з нею нещасний і щасливий, але її від'їзд до Голлівуду сприйняв байдуже.
Фортуна за гральним столом його також покинула. Треба було якось жити, й він згадав, що колись навчався музики. І тут славетний клоун запропонував йому виступати разом з ним у вар'єте. В амплуа смутного клоуна. Він хоче заграти на скрипці, не думаючи ні про рампу, ні про публіку. З'являється другий клоун, веселий, самовпевнений, з амбіціями, який знає все і про рампу, і про публіку. "Цей розумний дурень, — розповідається в романі, — дає нашому Арнольдові ляпаса. Арнольд устиг лише двічі провести смичком по струнах. Але ці два звуки такі чисті, такі божественні, й слухачам шкода, що Арнольд не грає далі. Знайомо це вам? Звичайно. Ви таке вже бачили, і вам відомо, що музичного хисту Арнольда якраз вистачає на ці два божественні звуки". Так між Ціппером-батьком і Ціппером-сином встановлюється подібність: обидва вони — смутні "білі" клоуни.
Роман "Ціппер та його батько" — це критика, хоча й з елементами реквієму. Проте у фінальному листі — цьому своєрідному світоглядному епілозі — чуються ноти, несподівані й для реквієму. Рот зізнається в спорідненості своєї долі з долею Арнольда й каже, звертаючись до нього: "Твоя професія має грубшу, зате й виразнішу символіку. Вона символічна для нашого покоління — тих, хто повернувся, кому заважають грати: роль, сюжет, скрипковий концерт. Ми ніколи не зможемо стати зрозумілими, як це міг іще твій батько… І все ж я вітаю тебе з твоєю новою професією. Намагайся й надалі марно грати, як і я буду намагатися марно писати. "Марно" — це означає: лише на позір марно. Адже існують, ти й сам знаєш, сфери, де сліди нашої гри будуть відбитими, ці сліди не піддаються прочитанню, але якимось дивовижним чином вони діють, — коли не зараз, то через роки… І немає сумніву, що втрачені можливості всього нашого покоління набудуть безсмертя, хоча вони не набули реалізації".
Оптимізм Рота двадцятих років, його політичний радикалізм (не вельми типовий для решти австрійців) у цілому природний.