У цій праці Лессінг продовжив полеміку з класицистами, вважаючи, що класицизм, обстоюючи нормативність як критерій естетичної вартості, позбавляє мистецтво його органічної природи. Зразком мистецтва, близького до природи, для Л. був В. Шекспір; ім'я англійського драматурга неодноразово зустрічається у "Гамбурзькій драматургії".
Теорія драми, всебічно розроблена Лессінгом у "Гамбурзькій драматургії", стала своєрідним полем боротьби за поновлення у правах мистецтва, зверненого не до інтересів двору, а підпорядкованого завданням осягнення людини. Чітко і недвозначно Лессінг заявляє: "Двір аж ніяк не є тим місцем, де поет може вивчати природу. Якщо ж пишнота й етикет перетворюють людей на машини, то справа поета — знову перетворити ці машини на людей".
Невдачі переслідували Лессінга у Гамбурзі. Після закриття театру зазнав фіаско й почин Л. заснувати власну друкарню та книжкову ятку. Становище було безвихідне. Усі спроби влаштуватися у Берліні виявилися безуспішними, і, щоб хоч якось забезпечити майбутнє своєї родини, Лессінг прийняв пропозицію герцога Брауншвейґського і поїхав у Вольфенбюттель, де з травня 1770 р. і до кінця життя працював бібліотекарем. Слід зауважити, що книгозбірня у Вольфенбюттелі була однією із найкращих у Європі, але й власник її, принц-наступник Карл-Вільгельм Фердинанд, був одним із наймерзенніших деспотів Німеччини XVIII ст. Перебування в Брауншвейзі було, мабуть, найважчим періодом у житті Лессінга. Лише на короткий час йому вдалося вирватися 1775 р. до Італії, де Лессінг відвідав Рим, Флоренцію, Мілан, а на зворотній дорозі заїхав у Відень. Тут у 1776 р. він взяв шлюб з Євою Кеніґ, з якою був заручений ще з 1771 р. Родинне щастя Лессінга було нетривалим. Через рік Єва померла, забравши з собою у могилу єдиного сина. Відчаю Лессінга не було меж. Повільно згасало його життя. 15 лютого 1781 p., вирушивши у Брауншвейг, він помер.
Останній період у житті Лессінга ознаменувався з'явою трагедії "Емілія Ґалотті" ("Emilia Galotti", 1772). Дія п'єси відбувається в Італії. Однак зображені в ній події безпосередньо пов'язані з обстановкою в Німеччині, і лише з цензурних міркувань письменник вдався до деяких (втім, доволі прозорих) інакомовлень. Передано важку та гнітючу атмосферу князівської сваволі, характерної для Німеччини часів Лессінга.
Головна героїня трагедії, Емілія Галотті, вихована своїм батьком, полковником Одоардо, згідно із суворими приписами родинної пристойності. У неї є наречений, граф Аппіані. Несподівано на балу з Емілією познайомився принц Етторе Гонзаго. Він захопився Емілією. Підступний царедворець Марінеллі допомагає принцові організувати напад на весільний кортеж, вбити графа Аппіані, а Емілію переправити до замку Етторе Гонзаго.
Батько Емілії, сповіщений про злочин, поспішає до палацу. Тут його зустрічає графиня Орсіна, котра розповідає Одоардо всю правду. Нещасний батько домагається зустрічі з донькою. Емілія повідомляє йому, що боїться не насилля, а спокуси, перед якою може не встояти. Вихована в суворих релігійних правилах, Емілія страждає і мучиться від своєї вразливості. Вона готова накласти на себе руки, але, вирвавши в неї кинджал, батько не дає їй убити себе. Смертельного удару він завдає їй сам, рятуючи її від приниження і образливого становища фаворитки.
Усією логікою розвитку дії в "Емілії Галотті" Лессінг переконує, що не лише "особи історичні", а й "особи приватні" — а саме такими показані тут Емілія та Одоардо — здатні бути справжніми героями і підкоряти свої почуття велінням обов'язку. Лессінг закликає своїх співгромадян відмовитися від пасивної покірності, від настроїв приреченості, він подає їм приклади героїчної мужності і небажання миритися з приниженням. Одоардо любить свою доньку, але вихід із трагічної ситуації знаходить у щонайрішучіших діях. Емілія та Одоардо — носії героїчного первня у трагедії Лессінга, яка містить у собі цілком виразне попередження: людина, наділена абсолютною владою, за певних умов стає злочинцем; пересічна людина за певних умов виявляє героїзм. У ситуації, поданій у "Емілії Галотті", героїчна дія поєднана з трагедією.
Соціальний зміст п'єси вперше зауважив Й.Г. Гердер, один із послідовників Лессінга, запропонувавши як епіграф до трагедії слова: "Вчіться, бо ви попереджені".Перша вистава "Емілії Ґалотті" відбулася 30 березня 1772 р. в Брауншвейзі, а у квітні того самого року трагедія була поставлена у Берліні трупою Коха. Найвидатніші німецькі актори XVIII ст. з успіхом виконували ролі в трагедії — К.Екґоф (Одоардо), пані Ганзель (Орсіна), Шарлотта Аккерман (Емілія), Шредер (Марінеллі).
Останньою п'єсою Лессінга була трагедія "Натан Мудрий" ("Natan der Weise", 1779). На відміну від усіх попередніх творів, вона написана білим віршем. Дія драматичної поеми відбувається наприкінці XII ст. в Єрусалимі, в епоху хрестових походів. В основу "Натана Мудрого" Лессінг поклав думку про те, що фундаментом будь-якої релігії є моральне почуття, а догматичний зміст має минущий характер і жодною мірою не свідчить про вищість однієї релігії над іншою.
Три головні герої "Натана Мудрого" — арабський султан Саладін, багатий єрусалимський купець єврей Натан і християнський рицар-храмовник (тобто член середньовічного рицарського ордену тамплієрів), котрий прибув у Єрусалим з військами хрестоносців, — належать до трьох різних нації і релігій. За ходом розвитку дії драми Лессінг змушує героїв забути упередження, які їх розділяли, усвідомити братерство, що поєднує людей.
Прагнучи межового узагальнення у створенні образів, драматург знову виявляє свою майстерність у побудові характерів. У центрі трагедії — образ Натана Мудрого, глибини особистості котрого розкриваються у його міркуваннях і діях. Після єврейського погрому загинула вся його родина (дружина і семеро дітей). Він три дні і три ночі лежить у поросі та попелі та клянеться віднині нещадно мстити всім християнам без винятку. Але потім до Натана повертається розум. І коли йому приносять християнську дівчинку Реху, він удочеряє її та виховує не згідно з єврейськими переконаннями, а в дусі діяльної любові, яку він сам має у своїй душі.
Моральна висота людини — у прояві діяльної любові, вищості загальнолюдської моралі над штучними догмами. Ці думки були дорогими Лессінгу. Не випадково в одному з начерків драми він записав: "Спосіб мислення Натана... був завжди моїм способом мислення".
Й. В. Гете, високо оцінюючи постановку п'єси "Натан Мудрий" у Веймарі 1801 p., писав: "Нехай... висловлене у ній почуття терпимості та співчуття назавжди зостанеться для народів священним і дорогим". Створюючи свою п'єсу, Лессінг сумнівався, що вона коли-небудь побачить сцену. І його побоювання справдилися. Постановка, здійснена відомим актором і антрепренером Деббеліном у Берліні, протрималася недовго. Лише у 1801 р. Гете і Шиллер у Веймарському театрі змогли відновити спектакль, ця постановка й проклала шлях "Натанові Мудрому" на сцену. Роль Натана виконувало чимало відомих акторів, і серед них А. Іффланд (1802).
Про значення Лессінга для німецької літератури чудово сказав Й.В. Гете: "Така людина, як Лессінг, необхідна для нас, оскільки він великий саме завдяки своєму характеру, завдяки своїй твердості. Настільки ж розумних і освічених людей багато, але де знайти такий характер!"