Відтак Руссо стверджує: "Оскільки єдність трьох способів виховання необхідна для його досконалості, то два інші види потрібно спрямовувати у відповідності до того, на який ми не маємо жодного впливу", а отже, "виховання повинно бути природним", тобто заснованим на законах природи.
Це твердження дозволяє обґрунтувати другий висновок: "Природа хоче, щоб діти були дітьми, перш ніж бути дорослими... У дитинства свої власні погляди, свій власний спосіб мислення та почуттів, і вкрай нерозважно намагатися замінити його нашим..."
З орієнтації на природу випливає і третя теза — про різні етапи у формуванні людини. З огляду на це Руссо розділяє розповідь про виховання Еміля на чотири частини. Роман починається з книги, яка називається "Перший рік життя". У книзі другій — "Дитячий вік" — йдеться про Еміля від 2 до 12 років. Книга третя — "Отроцтво" — присвячена періоду від 12 до 15 років. Четверта книга роману називається "Юнацький вік" і охоплює життя Еміля від 15 років аж до його одруження.
Три головні тези визначають мету виховання, його зміст і методи здійснення. Мета виховання, за Руссо, полягає у якомога кращій підготовці вихованця до життя: "Жити — ось ремесло, секрети якого я хочу йому передавати. Після моєї науки він не буде — з цим я погоджуюся — ні суддею, ні солдатом, ні священиком: він передусім буде людиною..." Руссо наполягає на тому, щоби дитина вивчала дійсність, безпосередньо з нею контактуючи: "...Не треба іншої книги, ніж світ; не потрібно інших настанов, окрім фактів. Читаючи, дитина не думає, вона тільки те й робить, що читає; вона не вчиться, а вивчає слова". Ось чому Руссо вважає, що учні повинні доволі пізно братися до читання. У підлітковому віці він пропонує читати лише "Робінзона Крузо" Д. Дефо.
Цю книгу Р. обрав зовсім не випадково. У ній звеличується фізична праця, а Руссо використовує працю в системі навчання та виховання. Він вважає працю неодмінним обов'язком людини, яка живе у суспільстві: "Кожен громадянин, який байдикує — багатий чи бідний, сильний чи кволий — є шахраєм". Руссо — прибічник ручної праці, адже саме вона найліпше відповідає природному станові речей. Кожен повинен опанувати землеробство і ремесло. "Юначе, вияви у своїй роботі руку чоловіка!" — закликає Руссо, глузуючи над продавцями модного краму, кравцями, представниками інших "жіночих" професій. Філософський погляд на речі, на політику і мораль повинен формуватися у юнацькому віці. Лише тепер, нарешті, може стати у пригоді історія, виховання за допомогою книг.
Вельми цікавою є також методика виховання, яку розробляє Руссо. Це так зване "вільне виховання", у якому замість словесного навчання відбувається здобуття особистого досвіду, а покаранням слугують природні наслідки скоєного вчинку: "Не давайте своєму учневі жодних словесних уроків, він повинен здобувати знання лише з досвіду; не карайте його зовсім, адже він не знає, що таке бути винним; ніколи не примушуйте його просити пробачення, адже він не зумів би вас образити", — пише Руссо. Якщо дитина розбила шибку, то покаранням буде холод у кімнаті, якщо хлопець забруднив і обшарпав одяг, то покаранням для нього буде неохайний зовнішній вигляд.
До чотирьох книг про виховання юнака Руссо додав п'яту книгу — про виховання дівчини. Письменник заперечував проти однакового виховання та навчання юнаків і дівчат. Оскільки мета виховання дівчини полягає у підготовці її до ролі зразкової дружини та матері, то зазнає змін і зміст всієї виховної діяльності, і коло дисциплін та ремесел, які слід вивчати. Але сама методика майже не змінюється. Вона ґрунтується на практичній важливості знань, які дитина отримує в процесі навчання та виховання: "...Важливо не те, щоби він навчався того чи іншого, а те, щоби він розумів, що саме він вивчає і навіщо це йому потрібно..." Завдання вихователя — сформувати мотиви тієї діяльності, яка видається дорослим необхідною: "Передусім ви повинні назавжди затямити, що лише в рідкісних випадках вам доведеться вказувати дитині, що вона повинна вивчати: це її справа — бажати, шукати, знаходити; ваша справа — зробити навчання доступним для неї, майстерно запалити у її душі іскру бажання і надати їй засоби для задоволення цього прагнення".
Але "Еміль" — не лише трактат, це також і роман. Відтак біографія хлопця слугує своєрідною ілюстрацією до трактату про виховання. У романі йдеться про юнака Еміля, про його виховання, опанування ремеслами, про його кохання до Софі і щасливе одруження з нею. Проте Еміль не є образом живої людини, наділеної індивідуальними рисами, це художньо-філософське узагальнення, персоніфіковане уявлення про людину загалом (те саме можна сказати про Софі, про Вчителя, в образі якого Руссо зобразив самого себе). У трактаті про виховання Руссо вдається до художнього експерименту: письменник зображає певну людину, яка перебуває в дослідних умовах і уособлює все людство (саме тому вона ні погана, ні добра, ні розумна, ні дурна).
Книга "Еміль, або Про виховання" одразу ж після виходу в світ здобула захоплених шанувальників і запеклих ворогів. Читачів особливо приголомшив епізод з четвертої книги, який отримав назву "Сповідь савойського вікарія". У цьому фрагменті Руссо нищівно критикує офіційну церкву, викладаючи свою "релігію серця". Церква негайно відповіла вкрай рішучими заходами. "Еміля" було засуджено до "страти" — кат спалив книгу на одному із паризьких майданів. А через тиждень запеклі вороги французьких католиків — швейцарські протестанти — також спалили книгу Руссо. Автор довго не міг знайти притулку: скрізь можновладці проганяли його, а церковники нацьковували на Руссо простих людей, поширюючи чутки про те, що він — чаклун. Протягом деякого часу Руссо жив у англійського філософа Д. Юма. Здоров'я письменника дуже похитнулося. Крім фізичних хвороб, Руссо страждав від розладу психіки — у нього з'явилася манія переслідування. Проте, незважаючи ні на що, він продовжував працювати.
Останньою книгою Руссо стала "Сповідь" ("Les Confessions"; 1765-1770, вид. 1782, 1789). "Я беруся за нечувану справу, яка не матиме послідовників. Я хочу показати своїм братам одну людину в усій правді її природи — і цією людиною буду я". Так розпочинається ця книга Руссо. Він писав її під час своїх поневірянь, працював потай, побоюючись, що вороги викрадуть рукопис. Опис подій життя Руссо завершується 1765 p., коли репресії після оприлюднення "Еміля" досягни кульмінації: люди, яких підбурювали реакціонери, закидали камінням будинок письменника, потім владці наказали йому протягом 24 годин залишити інший дім — і великий мислитель став вигнанцем, котрий не міг знайти притулку. "Сповідь" має всеосяжні завдання: на прикладі власного життя, про яке автор розповідає вкрай щиро, пояснити, що таке людина, у чому полягає істинний сенс її життя, яким чином можна досягнути істини та досконалості. Універсальність завдань породжує багатогранне висвітлення долі письменника, багатоплановість розповіді (зокрема, можна вести мову про інтимно-ліричний, конкретно-побутовий, соціальний, філософський плани). Універсальність позначилася і на виборі синтетичного жанру твору, у якому розчинилися, органічно поєдналися риси автобіографії, мемуарів, роману, трактату та інших жанрів.
У "Сповіді", особливо у її першій частині (1—6 книги), виразно простежується вплив сентименталізму. Становлення особистості Руссо можна розглядати як процес "виховання почуттів". Починаючи розповідь про себе з самого народження, письменник не приховує жодної з провин дитинства та юності, але натомість показує, як під впливом доброчесних прикладів і спілкування з природою його почуття стають шляхетнішими, формується його моральна свідомість. Апогеєм сентиментальних тенденцій є образ пані де Варане. Створюючи характер цієї героїні, Руссо використав особливо ніжні фарби, опоетизувавши не лише її зовнішність, а й духовний світ.
"Сповідь" Руссо деякою мірою можна вважати предтечею критичного реалізму XIX ст. Адже реалістів також вельми приваблював образ талановитої людини з простолюду, змушеної поневірятися у жорстокому світі егоїзму та корисливості. Зокрема, таким персонажем є Жюльєн Сорель з роману Стендаля "Червоне і чорне". А відтак не випадково Стендаль називає серед улюблених книг свого героя "Сповідь" Руссо.
У "Сповіді" помітне прагнення до реалістичного зображення характеру героя у зв'язку з соціальними обставинами його життя. Це особливо виразно виявилося у сфері відтворення почуттів. Руссо виступає безпосереднім попередником реалістичного психологізму ХГХ ст. У другій книзі "Сповіді" є такий епізод: 1728 p. P., будучи лакеєм в будинку однієї графині, вкрав стрічку, а коли крадіжку виявили, переклав відповідальність на молоду кухарку Маріон. Автор розкриває свою психологію у мить злочину — і виявляється, що ним керували вельми суперечливі почуття. Цей психологічний фрагмент у "Сповіді" є одним із перших зразків відтворення діалектики почуттів.
У другій частині "Сповіді" перед очима читачів постає реалістичний портрет Парижа, його багатих і злиденних кварталів, змальовується життя аристократії, діяльність просвітників. Незважаючи на чвари з Вольтером, Руссо зізнається, що в юності схилявся перед ним. Конфлікти з Дідро не завадили Руссо охарактеризувати його як одного із найвидатніших діячів своєї епохи. Письменник вдячно згадує про допомогу, яку надав йому Дідро на початку творчого шляху. Руссо детально зобразив усі верстви паризького суспільства, від короля до служниці. Про монарха філософ говорить без улесливості. З демократичних позицій письменник критикує феодальних вельмож. Але трагедія Руссо полягала в тому, що, ненавидячи аристократів, він, однак, мусив жити у їхніх домівках, приймаючи від них допомогу, яка не завжди була щирою.
Париж, провінція, Швейцарія, Італія постають на сторінках "Сповіді" крізь призму особистого світосприймання Руссо, забарвлені світлом його почуттів. Ліричний елемент пронизує всю книгу. Значну роль у ній відіграє опис творчої діяльності Руссо і самого процесу написання "Сповіді". Ці особливості твору справили значний вплив на романтичну літературу. "Сповідь" стоїть біля витоків романтичного "ліричного", або "особистого", роману.