У ній віддзеркалено чимало історичних подій 1813—1833 pp. (хоча, звісно, і не всі).
Цілісність і епічний розмах досягнуті в романі завдяки продуманості і широті його задуму. Образ Ярмарку марнославності, що поєднує всі компоненти виповідання, постає як символ, який містить не лише осуд марнотності земного існування, а й звеличення земних утіх. Сюжетним центром книги автор зробив одну з вічних тем світової культури — історію двох жінок, подруг і суперниць.
"Ярмарок марнославності" позначений синтезом історичного та сучасного роману. Минуле, теперішнє та майбутнє є рівними для автора перед лицем гри фатуму, саме тому Теккерей іронічно зближує в романі далеке та близьке, велике та мале, героїчне та побутове. Спираючись на думку Ф. де Ларошфуко про те, що люди можуть бути "відважними від боягузтва", письменник подає парадоксально "перекручене" розташування розділів про Ватерлоо, коли військові епізоди стають лише невеликим доважком до розлогих тилових сцен, які сатирично змальовують паніку, страх, інтриги тих, хто наживається на перемозі чи поразці Наполеона. Сама битва уподібнюється до хлоп'ячої бійки, а імператор порівнюється з маріонеткою, Теккерей називає Наполеона "найясновельможнішим статистом".
Експериментально-ігровий підхід до історії та побуту в романі передається й образом автора-оповідача, який виконує функції блазня-актора, а також режисера лялькового спектаклю і коментатора подій. Цей персонаж влаштовує трюки та фокуси з перевдяганням героїв, втягує читача-глядача (у романі майже двісті авторських малюнків) в обговорення подій та героїв книги.
Найяскравішою, найефектнішою постаттю на цьому Ярмарку марнославності є Ребекка Шарп, образ якої завдяки своїй багатовимірності і досі залишається джерелом різноманітних інтерпретацій. Вона показана як жива особистість і водночас як "маска", точніше, низка втілень, що їй передують, й узагальнення багатовікового філогенезу даного типу ("павук", "змія", "лисиця", "сирена", "Клеопатра", "Клітемнестра" і т.п.). Теккерей не лише викриває свою героїню як бездушну авантюристку, а й відтворює драму талановитої людини, котра заради марнотної мети занапащає свій талант.
Справжню "комедію помилок" (цю назву комедії В. Шекспіра Теккерей використав у тексті роману) переживають, по суті, всі персонажі роману — як негативні, так і позитивні. За висловом письменника, вони втягнуті у "вічний вир горя і страждання". Але автор усім художнім ладом книги наче намагається перевести правила життєвої гри у творчий план, пропонує нам перетворювати життя на мистецтво і таким чином ушляхетнювати, одухотворювати його.
На початку 50-х pp. настав новий і останній етап у творчості Теккерея, характерними рисами якого є деяке пом'якшення сатиричного нурту, поява на передньому плані позитивного героя, поглиблення ліризму та психологізму в його прозі. Цей період розпочинається романом "Історія Пенденніса", у якому набула завершеного втілення та концепція характеру героя та його еволюції, яку письменник намагався розвивати ще з 30-х pp. Створюючи її, Теккерей спирався на багатий досвід західноєвропейської автобіографічної прози ("Сповіді" Августина та Ж.Ж. Руссо, "Проби" М. де Монтеня, "Прогулянка" В. Вордсворта та ін.). Утверджуючи внутрішню самототожність особистості в процесі вікового розвитку, Теккерей, як і Діккенс, надає великого значення дитинству людини і складній взаємодії вроджених здібностей особистості з соціальним середовищем. І те, й інше, як можна виснувати з роману, нерідко виявляється у неможливих для раціонального осмислення, суперечливих і невиразних порухах душі.
Головний герой роману, письменник і журналіст Пенденніс, є першим в англійській реалістичній літературі повнокровним образом інтелігента "гамлетівського" типу, схильного до рефлексії та філософського осмислення життя. Він нидіє без утраченої цілісності і намагається — щоправда, не завше успішно — повернути її, займаючись мистецтвом, плекаючи уподобання, які сформувалися у нього ще змалечку.
Важливе місце в романі належить критиці преси, системи купівлі-продажу таланту, а також іронічному зображенню лицемірної вікторіанської сімейної моралі, хоча вряди-годи автор і сам вдається до сентиментальної патетики.
У циклі лекцій "Англійські гумористи XVIII століття" (1851) Теккерей розвиває принципи своєї "ігрової" критики і теорію гротескового гумору, який він розумів як цілісне художнє сприйняття і відображення світу. У своїх лекціях Теккерей загалом високо (хоча й з певними застереженнями) оцінив творчість Дж. Свіфта, Г. Філдінґа, Т.Дж. Смоллетта, Л. Стерна, О. Голдсміта, А. Поупа та інших англійських митців просвітницької епохи. Спираючись на їхні традиції і збагачуючи їх досвідом сучасного романтизму та реалізму, письменник створив роман "Історія Генрі Есмонда" (1852). У цьому творі критика грабіжницьких війн, сатира на правлячі верстви суспільства парадоксально відтінюються елегійними мотивами "старих добрих часів", і вряди-годи роман стає ліричною поемою кохання, гімном сильній пристрасті. Любов стає для письменника символічним виявом усіх рушійних сил людської діяльності, то "демонічною", то "ангельською" стихією. Аритмічно рівномірне чергування воєнних і мирних сцен, яке нагадує композицію "Баррі Ліндена", паралелізм образів герцога Мальборо і Беатриси Есмонд наочно втілюють думку художника про марнотність будь-яких поривань людини, що переймається лише своїм добробутом та славою.
Антиподом користолюбного і марнославного світу в романі виступає Генрі Есмонд, в образі якого автор втілив своє уявлення про ідеального героя. Генрі Есмонд — всебічно обдарована особистість, політик, воїн, мислитель, драматург і журналіст, якого спонукають до діяльності передусім його шляхетні, лицарські переконання. Але Генрі — жива людина і син свого класу, у нього є вади, він буває суперечливим. У глибині душі герой Теккерея усвідомлює свої недоліки і відчуває свою самотність у суспільстві Ярмарку марнославності.
Цикл лекцій "Чотири Ґеорги" можна сприймати як художньо-документальне уточнення, коментар до всіх творів письменника про XVIII століття — до "Кетрін", "Кар'єри Баррі Ліндена", "Генрі Есмонда", "Вірґінців" і "Делі Дюваля". А критика феодалізму у цих лекціях навіть гостріша, ніж у романах Теккерея, створених у 50-х pp. Цикл, по суті, сприймається як розгорнутий нарис сімейно-історичної хроніки про Ганноверську династію та про звичаї панівних верств Британії від епохи королеви Анни до часів війни за незалежність США.
У "Ньюкомах" Теккерей подає зразок роману, де глибокий психологізм і життєва правдивість образів поєднуються з поетикою казкової умовності. Байково-притчева інкрустація книга, забарвлена романтичною іронією, з одного боку, наче спонукає читача перейнятися довірою і, водночас, недовірою до авторської вигадки, активізуючи уяву, яка, за задумом романіста, може коректувати його помилки та суперечності.
Головний конфлікт роману — зіткнення Ярмарку марнославності зі світом Краси, Мистецтва, що згодом надихнуло Дж. Голсуорсі на "Сагу про Форсайтів". Теккерей створює образ романтичного ентузіаста, живописця Джеймса Рідлі й апологетизує думку про шляхетний вплив творчості на людину. Саме тому публікацію "Ньюкомів" радо зустріли Д. Рескін, В. Морріс, Е. Берн-Джоне. Однак постать художника-дилетанта Клайва Ньюкома вийшла доволі блідою, що дало М. Чернишевському підставу піддати книгу суворій критиці. Утім, натомість Чернишевський належно поцінував "шекспірівську" глибину в образах Етель Ньюком і полковника Ньюкома. Зображаючи їх, письменник проникливо розкрив діалектику душевних порухів цих персонажів, показав, як ці люди, керовані добрими намірами, можуть стати причиною злигоднів і для себе, і для тих, хто їх оточує.
Роман "Вірґінці" (1859) — цікава, хоча й не у всьому вдала спроба письменника поєднати сімейну хроніку з історичним та політичним романом. Автор знову бере "вічну" тему — історію братів-близнюків, перипетії їхніх кохання та суперництва. Весь образний лад цієї книги асоціюється з історією взаємин Англії та США. Давньою мрією письменника було стати свідком тріумфу миру та дружби між народами, хоча він і бачив, що дійсність дає надто мало підстав для цього. Саме тому головний герой роману Джордж Воррінгтон, у якомусь сенсі — "alter ego" автора, гостро переживає свою самотність, свої "гамлетівські" сумніви у можливості направити "вивихнутий суглоб часу". Його роздуми про плин життя наражаються на загадки історичного процесу, на іронію історії. Бо ж історичні персонажі роману, чи то Вашингтон, Франклін, чи то Ґеорґ III, часто не можуть уявити, що їхні вчинки призведуть до результатів, протилежних тим, на які вони сподівалися.
Автор намагається бути якомога менш упередженим у ставленні до англійців і американців-колоністів; він не щадить ані перших, ані других, викриваючи корисливість ділків, тупоголовість і самовпевненість владців, закулісні інтриги, які лицемірно приховують за машкарою "вищих" міркувань. При цьому Теккерей добре усвідомлює історично прогресивний характер соціальних зрушень, що відбувалися на Північноамериканському континенті наприкінці XVIII ст.
Мотив іронії долі, "маскараду існування" реалізується в романі за допомогою особливої театральної теми, яка створює багатошарову іронію — романні персонажі, маріонетки автора, чинять суд над героями п'єси, сюжет якої пов'язаний як з реальною історією, так і з долями самих учасників судочинства.
Сам Теккерей, як критик і теоретик мистецтва, був настільки ж іронічним та водночас серйозним, як і Теккерей-романіст: він створив свій особливий "ігровий" критичний метод, який передбачає вільне маніпулювання всіма відомими письменникові парадигмами аналізу твору — біографічною, психологічною, нормативною і т.п. Це не заважало, а допомагало Теккерею давати нерідко влучні оцінки як своїм сучасникам — Діккенсу, Дюма, Бальзакові, Куперу та ін., так і митцям минулих епох. Знайомство з критичною спадщиною романтиків, зокрема з міфологічною школою у філології, дозволило Теккерею опанувати засадами історичної поетики, зосібна положеннями про трансформацію жанрів з плином часу, про перенесення окремих функцій цих жанрів на нові види творів.
Українською мовою роман Теккерея "Ярмарок Суєти" переклала О.