Поміж тим, "Кармен" — вища точка в розробці письменником жанру еліпсної новели, і "етнографічне" облямування є не чим іншим, як другим прихованим центром структури твору, що визначає його реалістичну орієнтацію: Кармен цікавить автора не як виняткова особистість, а як носій типових рис, свідомості і психології циганського народу. Кармен покликана підкреслити його головні особливості, "фізіономію", розгадати його загадку. Трагічне зіткнення Кармен і Хосе — наслідок не лише їхніх індивідуальних якостей: у їхніх особах зіштовхуються два погляди на світ, властиві різним народам.
Під впливом опери Бізе у побутовій свідомості Кармен і Хосе асоціюються з іспанцями Насправді ж, Хосе — баск, а Кармен — циганка. вони зближуються, зокрема, і на ґрунті спільної неприязні щодо іспанців. Але різниця в життєвому укладі басків з їхньою селянською, патріархальною мораллю та циганів, у моралі яких головне — поняття свободи, настільки велика, що пристрасне кохання Хосе та Кармен закономірно мусить завершитися катастрофою У фіналі Хосе промовляє знамениті слова: "Бідолашне дитя! Це калес (тобто цигани) винні в тому, що виховали її так". Звідси об'єктивна манера оповіді, що втілила ідею: зрада, вбивство лише здаються наслідком сваволі виняткових пристрастей, тут не мелодрама, а трагедія, і не можна стати на чийсь бік, тому що це означало б засудження не особистості, а цілого народу. Поміж тим жоден народ не можна поставити над іншим, усі народи гідні рівної поваги.
В останнє двадцятиліття свого життя Меріме практично полишив художню творчість, переважно займався дослідницькою роботою. У пізніх новелах "Блакитна кімната" ("La chambre bleue", опубл. 1871), "Джуман" ("Djoumane", опубл. 1873) він повертається до традиційної одноцентрової структури новели з несподіваною розв'язкою, що походить від Бокаччо. Підсумковий твір Меріме — новела "Локіс" ("Lokis", 1869). Ця новела синтезувала головні тенденції творчості Меріме всіх періодів.
Меріме прихильно ставився до України. Про це свідчать, зокрема, листи письменника, а також його розвідки: нарис "Українські козаки та їхні останні гетьмани" (1854), де йдеться про життя, звичаї та побут запорожців, їхню боротьбу за визволення України, характеризується суспільно-політичний лад на Запорізькій Січі, який М. кваліфікує як військову демократію; дослідження "Богдан Хмельницький" (1863) з розгорнутою картиною буття українського народу в середині XVII ст. Цікавився творчістю Марка Вовчка, з якою був у приязних стосунках, робив спроби перекладу її творів, зокрема оповідання "Козачка".
Ряд творів Меріме переклали М. Константинопольський, В. Підмогильний, І. Рильський, М. Рудницький, С. Буда, М. Терещенко, Я. Кравець, Н. Гордієнко-Андріанова. В. Луков