Під час війни він працював над романом "Війна проти ангела", рукопис якого пропав, коли Мальро у 1944 році схопило гестапо. Вціліла частина цього роману була надрукована після війни під назвою "Ліщина Альтенбсрга".
В цей період він зустрічається і знайомиться з генералом де Голлем, і перше враження від нього у Мальро відоме.
"Оце людина! — казав Мальро. — Нарешті я бачу людину!"
Він майже повторив слова давньогрецького філософа Діогена, який серед дня ходив містом, тримаючи в руках ліхтар. І коли його спитали, що він шукає, він відповів — людину.
Але ж довкола люди!
— Ні! — відповів Діоген. — Я шукаю Людину. А це просто живі істоти.
Знайомство з де Голлем стало для Мальро ключовим моментом в його подальшій долі.
Саме таким мужнім, старшим і впевненим у своїй особливій життєвій долі постає перед нами Перкен у повісті "Королівська дорога".
Якщо спробувати провести умовну аналогію, то двадцятишестирічний археолог Клод, головний герой "Королівської дороги", зустрівши Перкена, захоплюється його чоловічою мужністю, його волею і безстрашністю, його силою і розумом. І водночас бачить усі його слабкості, як-от боротьба з Часом, страх перед старінням і вперте намагання не здаватися рокам і обставинам, що йдуть проти нього.
Майже через двадцять років після написання цього роману Мальро зустрічає де Голля, і цей їхній тандем у чомусь таки нагадує героїв "Королівської дороги".
Саме взаємопритягання молодшого і старшого, сили й інтелекту є в певному сенсі головним у романі, бо протилежності приваблюють і доповнюють одна одну. Кожен з героїв хотів би мати частку від іншого, і це їх тримає разом до останньої драматичної хвилини — смерті Перкена.
Можливо, одвічна конфронтація самого Андре Мальро зі смертю, його безстрашність у реальному житті, як і багатьох героїв його художніх творів, спричинялася ще й тим, що він прожив і надзвичайно трагічне особисте життя.
Під час війни загинули в Русі Опору двоє його зведених братів.
Особисте життя знову йому не вдається. У 1948 році він одружується зі своєю кузиною, знаною піаністкою Марі-Мадлен Ліу, вдовою свого зведеного брата Роллана Мальро. Але й цей шлюб тривав лише до 1966 року.
У 1971 році Мальро зробив останню спробу повернутись до свого авантюрного військового життя, запропонувавши свої послуги молодій республіці Бангладеш, яка страждала від шаленого наступу на неї з боку Пакистану. Однак до Бангладеш Мальро не дістався.
Серед інших творів він ще написав книгу про Пікассо, якого добре знав особисто, а також про генерала де Голля.
Усі роки Мальро не полишає наукової і творчої праці. Його власне бачення історії світової культури знайшло відбиття у книгах "Голоси тиші" (1951), "Метаморфози богів" (1960), тритомній праці "Музей світової скульптури" (1953–1954), "Чорний трикутник" (дослідження про Гойю, Лакло і Сен-Жюста, 1970) і багатьох інших.
Його перу належать численні есеї з питань культури і мистецтва, а поза тим широко відома книга "Антимемуари" (1967), в якій Мальро вдається до аналізу власних художніх творів з позиції автора, що давно від них відійшов і згадує різного роду обставини, асоціації і людей, які спричинили до створення тих чи інших образів у його художніх творах.
1968 року в США було створене "Міжнародне товариство Мальро".
Наприкінці свого життя Андре Мальро жив із письменницею Луїзою Лсвек де Вільмолрін. Уже важко хворий, він написав автобіографічну повість, пов'язану зі своєю хворобою, — "Лазарус" (1975).
Андре Мальро помер у Парижі 23 листопада 1976 року.
Життя Мальро не має потреби в прикрасах. Він справді не раз ризикував головою і попадав у такі ситуації, які іншим письменникам не могли привидітися навіть у самих зухвалих мріях, — так було й у дні його молодості в Індокитаї, і в роки громадянської війни в Іспанії, куди він подався добровольцем, і в роки німецької окупації, коли він воював у рядах бійців Опору, і, нарешті, після війни, коли він став довіреною особою французького президента, яка виконувала його особисті доручення в самих різних країнах світу.
Чоловіча гідність і честь попри самотність кожного перед лицем смерті — це найвищі цінності, — стверджує Мальро у своїх творах.
І серед сірого натовпу, серед байдужних і зневірених, народження почуття братської солідарності однодумців, високе піднесення духу дає людині віру і надію знайти в собі глибинний сенс такого буття.
Завжди знаходяться ті, хто в душі слабкий і неталановитий у життєдіяльності, не може знести існування образу героя будь-якого і будь-де. І намагається деміфологізувати образ, звести його до буденного, до звичайного, до такого, як всі. А всередині це означає — до такого, як я.
Я завжди із здивуванням читав якісь матеріали, де намагалися звести до максимально буденного образ Че Гевари, чи Гемінгвея, чи Джека Лондона та інших, демонструючи їхні людські слабкості, їхні помилки і майже радісно підсумовуючи — не такий-то він і герой!
Знайшовся і в Мальро новий біограф — Олів'є Тодд, який намагається "розвінчати" міф про героя-авантюриста і вченого, воїна і письменника Андре Мальро.
Але як би не намагалися такі критики знищити "міфологію" особистості, правда лишається. Факти говорять самі про себе. Так, хочете чи ні, але Мальро мандрував-таки цілим світом, він зробив себе сам з нікого, він був на війні і в Іспанії, і у Франції, і був двічі поранений, і нагороджений багатьма військовими орденами.
І його любив і поважав цілий світ. І поважає його пам'ять і зараз.
Лише винятково мужня і сильна людина, що так рідко трапляється і про яку кажуть "справжній чоловік", могла витримати такі жорстокі удари долі і не скоритися їм.
Ніколи.
Мальро міг загинути сотні разів за своє життя, він не боявся смерті.
Смерть боялась його. І косила його рідних.
Але він не здавався. Ніколи.
Через двадцять років по смерті прах Андре Мальро з усіма високими почестями був перенесений у Французький Пантеон в центрі Парижа, де спочивають серед багатьох інших останки Вольтера і Дюма, Мопассана і Флобера, Адре Ж ід а, Жана-Поля Сартра і генерала Шарля де Голля.
Це й була його власна "королівська дорога" — до безсмертя.
Юрко Покальчук