Лессінг обстоював, по суті, просвітницьку концепцію людини в мистецтві. Він зумів уловити, що Вінкельман своєю теорією мистецтва, хотів він того чи ні, закликав людину до смирення та покори. Лессінг, навпаки, виступив прибічником рішучих дій громадян як в реальному житті, так і у творах мистецтва. "Герої на сцені повинні виявляти свої почуття, виражати відкрито свої страждання і не перешкоджати вияву природних нахилів", — пише Лессінг. Автор "Лаокоона" проповідував ідеал діяльної людини, звертав увагу не на постійність, а на мінливість людської природи, її гнучкість. З такого підходу випливали далекосяжні висновки. Еталоном прекрасного могли слугувати не лише перевірені часом зразки античного мистецтва, які, поза сумнівом, мають естетичну вартість, тут Лессінг був згідний із Вінкельманом, але не меншу художню вартість може створити і сучасність. По суті, Лессінг обстоював розширення сфери мистецтва і прав митця у зображенні світу та людини, естетичну вартість буденного і сучасного, вказував на реальні шляхи до демократизації літератури. Це був переворот в естетичній думці не лише Німеччини, а й Європи.
Перебування у Бреславлі ознаменувалося і з'явою драми "Мінна фон Барнгельм, або Солдатське щастя" ("Minna von Barnhelm, oder Das Soldatengliick", 1763—1767). Це була перша п'єса Лессінга, написана на німецькому матеріалі. Сюжет п'єси заснований на фактах німецького життя, пов'язаних з подіями Семилітньої війни (1756— 1763), яка нещодавно закінчилася.
Головний герой комедії, прусський офіцер Тельгейм, розуміючи, що мешканці ворожої Тюрінгії не здатні виплатити надто велику контрибуцію, допоміг їм і вніс у казну власні дві тисячі пістолів, попередньо взявши з мешканців Тюрінгії розписку. Після встановлення миру він прохає прусський уряд повернути йому ці гроші, але уряд запідозрив у гуманному вчинку Тельгейма злочин. Він вирішив, що мешканці Тюрінгії видали майорові розписку як вдячність за те, що той просив зменшити контрибуцію. І ось майор Тельгейм, незважаючи на поранення і бойові заслуги, звільнений у запас без пенсії, проти нього порушено кримінальну справу. Він, оганьблений, живе у скромному берлінському готелі, очікуючи на вирішення своєї долі.
У цьому готелі його розшукала Мінна фон Барнгельм, одна з найбагатших і найзнатніших спадкоємиць Тюрінгії. Свого часу вона була дуже зворушена гуманним вчинком Тельгейма і покохала його. Майор від'їздить із Тюрінгії нареченим Мінни, але потім, опинившись у скрутному становищі, відмовляється від неї задля її ж блага. І ось тоді Мінна розігрує комедію: вона оголошує, що її багатий дядечко, на спадок якого вона розраховувала, позбавив її спадщини через неприязнь до Тельгейма. Тепер вони обоє бідні й ніщо не заважає їм поєднатися. У цей час Тельгейм отримує звістку, що його честь поновлена і король повернув його на службу. Але тепер Мінна не дає згоди на шлюб, позаяк їхні ролі начебто перемінилися. Урешті-решт, все з'ясовується, і Мінна виходить заміж за коханого нею Тельгейма.
Щаслива розв'язка, розіграна Мінною роль бідної дівчини дали Лессінгу підставу назвати свою п'єсу комедією, але проникливий читач не міг не помітити новаторського характеру твору. Це була перша на німецькій сцені п'єса із сучасним змістом, що опирався на німецький матеріал. Лессінг заявив про себе як майстер побудови характерів реалістичних і психологічно переконливих, які вирізнялися гармонійним поєднанням індивідуальних і загальнолюдських рис. Майор Тельгейм — прусський офіцер, але він дуже далекий від усталеного стереотипу фрід-ріхівського служаки. Це передусім людина високих моральних принципів, шляхетна і чесна. Він гордий і не заражений вірусом низькополонництва, переконаний у торжестві справедливості, демократичний з підлеглими, шляхетний з дамами. Через це такі віддані йому вахмістр Вернер та слуга Юст. Вони знають, що Тельгейм — це смілива і пряма людина. Під час війни він не ховався від куль і слугував прикладом для вояків. Майор вміє витримувати і прихильність, і немилість примхливої солдатської служби. Шляхетне ставлення до переможених мешканців Тюрінгії та кохання до вродливої саксонки Мінни виявляють у майорі відсутність вузького націоналізму, властивого для прусської воєнщини. Перед нами людина широких поглядів на життя, у якій воїнське покликання та свої питання честі. Лессінг, створюючи образ Тельгейма, спробував підкреслити в ньому передусім загальнолюдські чесноти, виразником яких цілком свідомо вже не вперше зробив людину з "третього стану".
Безсумнівним художнім досягненням Лессінга став і чарівливий образ Мінни. Вона винятково жіночна, віддана своєму нареченому. Головний зміст її життя полягає в коханні, задля якого вона вирушає на пошуки свого коханого, знехтувавши усіма загальноприйнятими нормами і скоряючись лише голосу власного серця та розуму. З дивовижною винахідливістю та відвагою вступає Мінна у бій за своє щастя, готова боротися до переможного кінця. І тут у п'єсі їй немає рівних. Навіть у найбезнадійніших, здавалося би, ситуаціях вона не втрачає мужності, вміло використовуючи і жіночі чари, і жіночі примхи, але завжди залишаючись життєрадісною і природною.
Ім'я Мінни зовсім не випадково винесене в заголовок п'єси, адже конфлікт драми будується якраз на зіткненні простих і таких зрозумілих для кожного почуттів із бездушною, а тому протиприродною державною машиною, котра може позбавити чесну людину пенсії, але ніколи не зможе відібрати права кохати і бути коханим, а тому притаманні для Мінни риси автор помножує, вводячи в п'єсу образ вірної та відданої пам'яті свого чоловіка вдови (Дама в чорному), винахідливої і завжди готової розділити долю зі своїм коханим Франціски (служниця Мінни).
Віртуозно виконані у п'єсі і характери епізодичних осіб: Дами в чорному, Корчмаря, Юста. Сатирична майстерність Лессінга проявилася у створенні образу Рікко де ла Марліньєра, людини без принципів і без батьківщини; передачі атмосфери, що панує в прусській державі. У цій п'єсі Лессінг показав себе майстром, який досконало володіє законами драматичного мистецтва. Він демонструє мистецтво діалогічної мови, володіє технікою організації драматичної дії, майстерно вибудовує інтригу, уникаючи дешевих трюків і щоразу вражаючи глядача незвичним поворотом подій. Як наслідок, комедійна інтрига наповнюється дивовижним за глибиною змістом, зсередини підриваючи усталені рамки комедії. На наших очах відбувається народження нового жанру, який історики літератури називають "міщанською драмою".
На новаторський характер п'єси вказує і друга частина її назви — "Солдатське щастя". Щаслива розв'язка, яка підсумовує перипетії долі героїв твору, навряд чи може бути сприйнята всерйоз. У державі, де завжди знайдуться послужливі корчмарі-виказувачі, де процвітають "марліньєри", де забувають загиблих за батьківщину вояків та їхні родини (історія Марлофа), а чесній людині доводиться сподіватися на прихильність долі, навряд чи варто розраховувати на тривале та безхмарне щастя.
Шлях "Мінни фон Барнгельм" на сцену був нелегким. Після довгих зволікань 30 вересня 1767 р. вона була поставлена на сцені Гамбурзького театру. Роль Тельгейма виконував Конрад Екгоф. У Берліні п'єса була поставлена лише після того, як обійшла сцени Ганновера, Франкфурта-на-Майні, Відня, Лейпцига. Прем'єра відбулася 21 березня 1768 р. і мала величезний успіх. Й.В. Гете у розмові з Й.П. Еккерманом, згадуючи роки своєї молодості, зауважив: "...як впливала ця п'єса на нас, молодь, коли вона вперше з'явилася в ту похмуру епоху! Це був воістину осяйний метеор. Вона показала, що існує щось вище, про що наша тогочасна слабка література не давала ані найменшого уявлення".
Наприкінці 1766 р. Лессінг отримав запрошення від директора Гамбурзького театру і у квітні 1767 р. переїхав у Гамбург, сподіваючись втілити тут свою мрію про національний театр. До цього часу в Німеччині були тільки мандрівні театральні трупи, і новий театр задумувався як перший стаціонарний національний театр. Очолював цей театр Левен, людина віддана справі й освічена. Були у трупі й чудові актори, серед яких — видатний К. Екгоф, однодумець просвітників, новатор у царині акторської техніки, котрий заперечував декламаційну манеру виконання ролі, притаманну французькій школі, і ратував за природність і правдивість поведінки актора на сцені. До складу трупи входили актори Аккерман, Бек, Ганзель. їхні імена неодноразово зустрічаються на сторінках "Гамбурзької драматургії".
Підсумком цього періоду життя Лессінга став театральний журнал, відомий під назвою "Гамбурзька драматургія" (1767—1769). Беручись за видання журналу, Лессінг ставив перед собою завдання ознайомити публіку з п'єсами поточного репертуару, мав на меті їх критичний огляд та аналіз гри акторів. Але після кількох вихваток актриси Ганзель Лессінг відмовився від останнього. Перший випуск побачив світ 1 травня 1767 p., а наступні виходили регулярно щовівторка і щоп'ятниці кожного тижня. Але надалі зберегти регулярність випусків виявилося неможливим. У повному вигляді "Гамбурзька драматургія" побачила світ навесні 1769 р. У ній Лессінг проаналізував п'єси, які йшли на сцені театру впродовж 52 вечорів: від 22 квітня до 28 липня 1767 р. Аналіз пізніших постановок не увійшов до твору. З гіркотою говорив Лессінг про крах задуму створити національний театр на останніх сторінках "Драматургії": "Спало на думку наївне бажання заснувати для німців національний театр, тоді як ми, німці, ще й не нація".
Культурно-історичне значення "Гамбурзької драматургії" важко переоцінити, позаяк вона є відображенням послідовної боротьби, яку вів Лессінг за створення німецького національного театру, вираженням поглядів просвітника на завдання і функції театру. У "Драматургії" Лессінг обґрунтовує точку зору на театр як на трибуну просвітницьких ідей, розробляє питання теорії драми, її функцій, проблеми характеру, дає трактування понять типового й індивідуального в драматургії та способів їхнього естетичного опанування. Особливу увагу Лессінг приділяє жанровій системі, пропонуючи свій підхід до визначення жанрової специфіки комедії, трагікомедії, "слізної драми".