На доказ правильності своєї теорії він написав лібрето опери "Тарар" ("Тагаге", 1787), музику до якої створив знаменитий А. Сальєрі. За сюжетною канвою ця опера схожа на сюжет "Весілля Фіґаро": цар Атар хоче звабити наречену солдата Тарара. Бомарше розвінчує несправедливість, що панує у суспільстві, славить особисту, а не станову велич людини. Драматург доводить, що зловживання верховною владою призводить до краху цієї влади. У другу редакцію опери, створеної до річниці взяття Бастилії (1790), Бомарше увів нові теми — права на шлюбування, на розлучення без участі священиків, відміни работоргівлі і тему свободи для пригноблених народів.
Своєрідним завершенням "Одруження Фіґаро" стала остання частина трилогії про Фігаро — "Злочинна матір" ("La mere coupable, ou L'autre Tartuffe", 1792), поява якої була пов'язана з прагненням до естетичного оновлення жанрів на французькій сцені в роки революції. Бомарше спробував створити щось схоже на мелодраму, відгукуючись, як завжди, на вимоги часу. Другий Тартюф", як він названий у передмові, підлий Бежарс вносить сум'яття та горе в сім'ю Альмавіви, але з допомогою Фігаро всі конфлікти залагоджуються. Проте справжніх суперечностей у цій п'єсі немає. Колишню дотепність замінила перебільшена чуттєвість і риторика.
"Севільський цирульник" і "Одруження Фіґаро" стали кульмінацією в еволюції французького театру XVIII століття. Ці комедії завжди актуальні, вони й сьогодні не сходять з підмостків театрів, зокрема, й українських (перша постановка "Одруження Фіґаро" —в театрі ім. І. Франка; Вінниця, 1920). На сюжети п'єс Бомарше, крім А. Сальєрі, написали опери В. А. Моцарт ("Одруження Фіґаро", 1786), Дж. Россіні ("Севільський цирульник", 1816). Українською мовою "Безумний день, або Весілля Фігаро" переклали Г. Юра (1920), В. Самійленко ("Шалений день, або Одруження Фігаро", 1930), С. Тобілевич (1915).