Вона поділяє письменників на "оповідачів правди" (Д. Дефо, Дж. Свіфт, Е. Троллоп, Ґ. де Мопассан), "романтиків" (В. Скотт, Р. Л. Стівенсон, Е. Редкліф), "майстрів створення характерів" (Ч. Діккенс, Дж. Остін, Дж. Еліот), "психологів" (Г. Джеймс, М. Пруст, Ф. Достоєвський), "сатириків і фантастів" (у цьому розділі вона пише про Л. Стерна) і "поетів" (Е. Бронте, Т. Гарді, Дж. Мередіт). Розмірковуючи про сучасну літературу, Вулф багаторазово відзначає її деградацію у порівнянні із здобутками письменників XVIII і XIX ст. Навчившись робити машини, вважає вона, люди не стали краще писати.
Після виходу друком роману Вулф "Подорож назовні" Літтон Стречі назвав його "цілковито невікторіанським". Блумсберійці вітали його, побачивши у творі сміливий розрив з традиціями, що проявилося, на їхню думку, в неприхованому домінуванні "духовного" начала над "матеріальним", в нетрадиційному використанні можливостей "виховного роману" (відсутність розлогих описів, відмова від панорамного зображення, увага до передачі почуттів, яка явно переважає інтерес до динаміки сюжету). Історія юної героїні Рейчел Вінрейс, котра вирушає у свою першу подорож, під час якої знайомиться з життям, переживає перше кохання, а потім зненацька помирає від тропічної лихоманки, накреслена в романі пунктирно. Вікно у світ лише привідчиняється перед героїнею.
У "Кімнаті Джейкоба" реалізований задум передати безкінечний потік тих найменших частинок ("атомів"), які "бомбардують" свідомість людини, складаючи коло її уявлень про життя. Життя Джейкоба Флендерса відображене у ланцюгу епізодів; змінюються кадри: дитинство, отроцтво, юність. Морське узбережжя, де грається маленький хлопчик, тиха ласка матері, котра схилилась увечері над його ліжечком; студентські роки у Кембриджі; самостійне життя в Лондоні; кохання; подорож Францією і Грецією. У фіналі — спорожніла кімната, вкриті пилюкою речі. Побіжне згадування про загибель Джейкоба на війні. А за вікном триває життя. Рух часу безкінечний.
Роман "Місіс Делловей" Вулф створювала з орієнтацією на Дж. Джойса, захоплена задумом відтворення життя на кшталт "Улісса". Крізь призму одного дня передане життя героїні і тих. чиї долі пов'язані з нею. В тексті роману фіксуються "моменти буття", обмежені часом (червневий день 1923 р.) і простором (район Вест-Енду). Утворі відсутні експозиція, він розпочинається словами: "Місіс Делловей сказала, що сама купить квіти". З цього моменту читача захоплює потік часу, рух якого фіксують удари годинника Біг-Бен. Напливають картини минулого, зринаючи у спогадах Клариси. Вони проносяться у потоці її свідомості, їхні контури проступають у розмовах, репліках. Часові нашарування перетинаються, напливають один м одного, в єдиній миті минуле змикається з теперішнім. "А пам'ятаєш озеро? — запитує Клариса друга своєї юності Пітера Волша, — і голе. Її урвався від почуття, через яке зненацька невлад стукнуло серце, перехопило горло і звело губи, коли вона сказала "озеро". Тому що — зразу — вона, дівчатко, кидала качкам хлібні крихти, стоячи побіля батьків, йшла та йшла і несла в руках своє життя, і що ближче до них. це життя розросталось у руках, бубнявіло, поки не стало всім життям, і тоді вона його склала є і їхніх ніг і промовила: "Ось що я з нього зробила, ось!" А що вона зробила? Справді, що" Сидить і шиє сьогодні побіля Пітера".
Паралельно з лінією Клариси розгортається трагічна доля травмованого війною Септиму; Сміта, котрого місіс Делловей не знає, як і він її, але життя їхні протікають в одних просторо-во-часових межах і якоїсь миті шляхи їхні перетинаються. В той самий час, коли Клариса робить свою ранкову прогулянку Лондоном вона проходить повз Сміта, котрий сидить лавці у парку. Одна мить. Роль і місце цієї миті поміж інших миттєвостей буття поступово окреслюються. Септимус Сміт втілює у собі приховану, нікому не відому грань характеру Клариси. Самогубство Сміта звільняє Кларису від нав'язливої думки про смерть. Розривається коло самотності. У фіналі роману звучить надія, народжена зустріччю Клариси та Пітера після довгих років розлуки.
У жодному з попередніх творів Вулф сила емоційного сприймання "переливів реальності" і майстерність їхнього відтворення не сягала таких висот, як у "Місіс Делловей", і ніде осуд існуючого не лунав настільки чітко.
У зв'язку з цим романом Вулф занотувала у щоденнику: "Я хочу зобразити життя і смерть, розум і божевілля, я хочу піддати критиці соціальну систему і показати її в дії... Я гадаю, що це найзадовільніший з моїх романів". Така самооцінка — велика рідкість для Вулф. До своїх творінь вона завжди була налаштована критично, страждала від невпевненості у своїх силах, мучилася від постійних надокучливих думок про те, що омріяні цілі виявились недосягнутими. Це неодноразово спричинювало нервові зриви, і інколи й глибокі депресії.
Естетична цілісність властива роману "До маяка", в якому імпресіонізм письма, втрачаючи фрагментарність, переростає в широкі філософські узагальнення та символіку. Життя в його часовому протіканні, пошуки шляхів реалізації творчих можливостей, закладених в людині, поєднання егоцентризму, знаходження мети — все це присутнє в потоці свідомості персонажів. Досягається суголосність звучання їхніх "голосів".
У романах Вулф 30-х років набута цілісність втрачається. Гра із просторово-часовими категоріями присутня в "Орландо" герой якого, розпочавши своє життя в епоху правління королеви Єлизавети, переживши потім XVIII і XIX століття, постає перед нами в заключних розділах роману — у 20-х pp. XX ст., перевтілившись з мужчини в жінку. Вулф захоплює власний експеримент: передати зміну людської сутності в русі історичного часу.
Створенням універсальних картин буття характеризуються й інші експериментальні романи Вулф 30-х років, в яких письменниця звертається до таких проблем, як людина та історія, людина і Всесвіт, оперує опозиціями добро — зло, світло — пітьма, життя — смерть. Працюючи над романом "Хвилі", Вулф записала у щоденнику: "Це повинна бути абстрактна містична п'єса: п'єса-поема". Створена універсальна картина буття; позначені контури Всесвіту, який то освітлюється сонцем, то поринає в пітьму. Поміж бурхливих стихій природи, схожі на метеликів, миготять людські життя. Спочатку Вулф хотіла назвати цей роман "Метелик".
"Хвилі" складаються з дев'яти частин (періодів), які відповідають основним етапам людського життя. Кожен період (окрім останнього) — це ланцюг монологів шести героїв; останній період — монолог одного з них — Бернарда. Всім періодам передують описи морського узбережжя в різні періоди доби — від світанку до ночі. І в міру того як світанок змінюється полуднем, а день вечором, відбувається і зміна пір року: дитинство героїв пов'язане з весною, їхня молодість — з літом, а потім — сутінки і нічна пітьма. Ця зміна передає рух часу — від ранку життя до його заходу, від весни і цвітіння до згасання та смерті. Описи (картини природи, написані поетичною прозою) чергуються з елементами драматизації (монологи героїв). Це й дало підставу Вулф назвати свій твір "п'єсою-поемою". У міру руху часу змінюється світовідчуття героїв, їхнє сприйняття навколишнього. У дитинстві вони радіють зі всього і дивуються всьому: гра сонячних променів на поверхні води, пташиний щебіт, шум моря. Вони із захопленням і цікавістю розглядають жука. А потім приходять шкільні роки, коли кожному доводиться увійти у раніше невідомий світ. Звучать імена Шекспіра, Катулла, Драйдена. Діти прилучаються до знань. І ось: "Ми вже закінчили. Ми ніде. Ми несемося у поїзді Англією..." Що жде кожного? Поїзд рухається назустріч життю. Сонце піднімається все вище. Хвилі накочуються на берег, їхній шум посилюється. Смеркається. Надходить звістка про смерть Персиваля, старіють, відчувають свою самотність, гостріше переживають печаль і гіркоту втрат Сьюзен, Рода, Бернард, Невіль, Джінні і Льюїс. Інакший тепер Лондон, іншим уявляється життя. Лише деяким героям поталанило утвердитися в житті. Сьюзен досягає цього завдяки материнству, Бернард — завдяки творчості. Сонце опускається до горизонту. Ниви голі. Море темніє. Шість людей зустрічаються знову. Сумом пронизана ця зустріч і перед кожним запитання: "Що зробив ти зі свого життя?" Заключний період складається з монологу Бернарда, що закінчується словами про поєдинок Життя і Смерті. Бернард кидає виклик Смерті: "Нескорений і непереможний, я вступаю в бій з тобою, о смерте!" Патетичний монолог Бернарда змінюється заключною фразою роману: "Хвилі б'ються в берег". Берег безлюдний.
Висока тональність останнього монологу Бернарда дозволила свого часу Джеку Ліндсею зауважити, що Вулф "на противагу Джойсу утверджує Життя і вірить в перемогу над Смертю". Проте зміст роману і загальна тональність його звучання не дають підстав для такого оптимістичного висновку.
Роман "Роки" сприймається в літературному контексті як своєрідна паралель "Сазі про Форсайтів" Дж. Ґорлсуорсі, хоча сама Вулф підкреслювала, що вона аж ніяк не прагне змагатися з творцем "Саги". У романі "Роки "йдеться про життя декількох поколінь сім'ї Парджітер, починаючи з 1880 р. і до закінчення Першої світової війни. Куди плине потік життя? Куди несе він людей? То що ж далі? Ці ключові питання залишаються без відповіді. У романі "Роки" Вулф використала прийоми, до яких вона зверталася раніше: об'єднала воєдино "потік свідомості" та елементи деталізації, передала "миттєвості буття", зобразила один день з життя героя як мікрокосм світу, відтворила минуле в миті теперішнього, кинула погляд на теперішнє крізь призму минулого.
Як широке історичне полотно був задуманий роман "Між актами", в якому минуле і майбутнє Англії передані в одному дні з життя сім'ї фермера Руперта Хейнеса. Е.М. Форстер назвав цей роман "дійством, яке відтворює історію Англії від самих її джерел, а під кінець утягує в свою течію і глядачів, з тим, щоб вони продовжили історію. "Завіса піднята" — такою є заключна фраза. Задум тут суто поетичний, текст переважно віршований".
У серпні 1940 р. Вулф написала статтю політичного характеру "Думки про мир під час повітряного нальоту" ("Thoughts on Peace in an Air Raid"), у якій закликала покінчити з війнами, з гітлеризмом, з агресією, з "прагненням володарювати і пригноблювати".
Під час одного з нальотів німецької авіації на Лондон був зруйнований будинок Вулф.