За розпорядженням імператора Августа його було заслано з центру Римської імперії в далеку причорноморську колонію Томи (сучасна Констанца в Румунії), місцевість віддалену і дику. Вирок був зумовлений бажанням імператора зробити з поета, автора "Мистецтва кохання", провинного цапа, винного у розбещеності римських звичаїв, у тому числі неморальної поведінки власної онучки імператора, Юлії молодшої. Вирок, що означав розлуку з родиною, близькими, Римом, Овідій сприйняв як смерть. Силу його відчаю яскраво передає третя елегія першої книги "Скорботних елегій", відома під назвою "Остання ніч у Римі":
Тільки-но зрине в душінайскорботніший образ тієїНочі, що в Римі мені стала межею життя,Тільки згадаю ту ніч,а з нею все найдорожче,Втрачене, — крапля-сльозакотиться досі з очей.
...Мовлю до друзів сумнихна відході слово прощальне —А з усіх друзів тепер,мабуть, що двоє було...Плакав я, плакала дужче жона,обнімаючи мужа,Сльози дощем по щоках
(чи заслужила?) текли.Донька не з нами була:далеко в лівійському країПро мою долю сумнузнати вона не могла....Мовби живцем моє тіло ділили:здавалося, бачуЧастку себе — як вона осторонь
мене лежить.Овідій прожив у вигнанні десять років. Тут були створені дві збірки його поезій: "Скорботні елегії" ("Tristia") й "Листи з Понту" ("Epistulae ех Ponto"). У них на зміну любовній елегії приходить елегія смутна, пов'язана зі спогадами, роздумами тощо. Одна з провідних тем цих збірок — тема самотності. Можна сказати, що Овідій по-справжньому відкрив цю тему для поезії, змальовуючи самоту як різноманітні муки душі і тіла. Важлива тема "Скорботних елегій" — пам'ять про друзів, дружину. В них зосереджений зв'язок з покинутим Римом. Овідій оцінює дружбу як найвищу духовну вартість, опору у злигоднях і стражданнях. Послання сповнені молінь про заступництво, допомогу чи хоча би слово розради.
Однак після 14 р. в елегіях Овідія відчутний своєрідний злам. Поступово автор до певної міри звикся з новими умовами, полюбив людей, котрі жили довкола нього, вивчив їхню мову і навіть написав нею поезії. Ті ж, у свою чергу, увінчали його як поета, звільнили від податків, надавали допомогу у повсякденних справах.
У віршах Овідія періоду заслання відображено чимало деталей клімату, побуту, звичаїв гетського племені, яке проживало в Томах.Багатство і розмаїття овідієвих образів здобули йому славу в усі часи. Мотиви й образи його творчості знайшли широке втілення у мистецтві Нового часу.
Поруч із Верґілієм та Горацієм Овідій віддавна шанували в українській літературі. Цитуваннями з Овідія не раз підкріплювали свої настанови автори поетик, котрі читали в Києво-Могилянській академії. Овідій натхненно наслідував Г. Сковорода ("Похвала астрономії"), захоплено відгукувався про нього Т. Шевченко, називаючи поета "найдосконалішим творінням всемогутнього творця вселенної". Мав Овідій в Україні і своїх перекладачів. У 80-х pp. XIX ст. в літературно-громадському журналі "Зоря" було опубліковано декілька перекладів з "Метаморфоз": легенди про Пігмаліона та Кипариса переклала Олена Пчілка, про Орфея і Евридіку — О. Маковей. Дещо пізніше Олена Пчілка інтерпретувала й легенду про Дедала й Ікара. У 20-х pp. XX ст. Д. Николишин виконав переклад першої пісні шумковим віршем. Новим кроком у освоєнні "Метаморфоз" стали переклади М. Зерова. У наш час на рівні сучасних вимог до художнього перекладу окремі уривки з "Метаморфоз" українською мовою освоїв Ю. Кузьма. Кращим перекладачем Овідія сьогодні в Україні є А. Содомора.
М. Нікола