Найбільше він полюбляв епітафії, послання друзям, сонети. Найкращий твір, написаний латиною, — епітафія Діодатті, про яку вже йшлося; серед інших послань варто згадати "Old Patrem" і "Манзусу". Джіованні Батіста Манзо був близьким другом Т. Тассо і Дж. Маріно. Значну частину епістолярної спадщини Мільтона становлять державні дипломатичні папери, які він писав, виконуючи обов'язки латинського секретаря. їх було виявлено у 1743 р. Найбільший інтерес, на думку деяких дослідників, становлять послання, в яких відображено розправу над протестантами, вчинену за наказом герцога Савойського. Серед латинських прозаїчних творів, окрім проповідей, слід назвати трактат "Про християнську доктрину"(опубл. у 1825). Безумовно, "Книга загальних місць" Мільтона містить чимало повчальних та цікавих думок про ораторське мовлення, різні жанри, його плани та заняття і є зразком сповідальної прози. Це — своєрідна пам'ятка невисловлених думок старого сліпого поета, котрий особливо пильно вглядався у свій внутрішній світ.
Успадкувавши кращі традиції античної ораторської прози, Мільтон писав у складну драматичну епоху, шматовану громадянською війною та політичними роздорами. Послідовно обстоюючи ідеї індепендентизму, Мільтон продемонстрував своє чудове знання ренесансної прози (Т. Мор і Ф. Бекон), біблійної оповідної традиції та неймовірну ерудицію в питаннях історії релігії. Він не був ортодоксальним християнином і радше притримувався аріанських принципів. Аріанізм — вчення лівійського священика, котрий жив у середині III ст. і реформував догму про Трійцю. Нагадаємо, що більшість варварів, які завоювали Римську імперію, за винятком франків, англів і саксів, були навернені у християнство аріанськими єретичними священиками, відтак, аріанська єресь була певним чином близька самому Мільтону, чим пояснюються численні відхилення від канонічної Біблії у "Втраченому раї".
Мільтон помер від нападу подагри у 1674 р. і похований разом зі своїм батьком в Сент Джайлз Кріпплґейт — соборі, що знаходиться в лондонському Сіті.Особистість Мільтона досі викликала чимало дискусій та пересудів. Частина істориків літератури, вочевидь, перебувала в полоні уявлень сучасників поета, котрі засуджували його за трактат про розлучення, деякі, ймовірно, стояли на інших політичних позиціях і критикували його за гострі випади проти короля та королівської влади, якщо вона не виконує покладених на неї народом функцій. Водночас, не можна відмовити Мільтону у славі в нього на батьківщині. Він був визнаним майстром полемічної ораторської прози ще за життя. Його співвітчизники віддавали йому належне: Дж. Драйден створив ритмізований варіант "Втраченого раю "та проголосив поему Мільтона "однією із найвеличніших, найшляхетніших і найпіднесеніших, які коли-небудь створили нація й епоха". У XVIII ст. М. виявився найвпливовішим поетом для медитативних ліриків, поетів "цвинтарної школи". Перед ним схилялися Д. Томсон, Ф. Купер, Е. Філіпс, Сомервіл. В. Блейк створив у 1804 р. поему "Мільтон", в якій оповідається про дух Мільтона, що зійшов на землю, аби врятувати Альбіон силою своєї уяви. Мільтон особливо любили романтики, котрі цінували у ньому великого творця образу Сатани. У XX ст. М. зазнав дошкульних ударів моди та модернізму. Т. С. Еліот звинувачував Мільтона у відсутності чуттєвості, витісненої начебто його книжною вченістю. Він також висловив критичне зауваження на адресу творця "Втраченого раю", сказавши, що той писав англійською мовою як мертвою. Слід віддати належне тим критикам Мільтона у XX ст., котрі, вочевидь, були знайомі з не менш гострими відгуками доктора Джонсона й Апдісона. Перший звинувачував поета в тому, що його англійська мова має чужу ідіоматику, а останній вважав, що англійська мова потонула під ваготою Мільтона. Однак суперечливі думки про Мільтона зовсім не означають применшення його заслуг перед англійською літературою, а в світову літературу він увійшов як автор "Втраченого раю".
"Втраченийрай" (1667) створювався не без урахування існуючих версій про гріхопадіння Адама та Єви, серед яких необхідно згадати драму Г. Ґроція "Вигнаний Адам". Водночас не можна не враховувати, що у ній виразно проступають складні та суперечливі катаклізми епохи, драматичні сторінки історії Англії, яка пережила страту короля, республіку, її падіння та реставрацію монархії. М., котрий брав активну участь у політичній боротьбі на боці індепендентів, не міг не виразити свого ставлення до найпомітніших учасників і вождів революції. Образ Сатани — один із найвагоміших здобутків поетичного генія Мільтона — зазнає серйозної еволюції. Завойовуючи явні симпатії читачів, він іноді заходить у суперечність із намірами автора, що привів його врешті-решт до поразки та капітуляції. Масштаби та глибина зображуваних зіткнень воїнства Сатани з легіонами ангелів вельми недвозначно відсилають до драматичних конфліктів сучасного Мільтону суспільства, про боротьбу зі старим — патріархальним і рутинним, про нове, що пробивається у соціальній структурі, а також — і передовсім — про конфлікти в людській натурі.
"Втрачений рай" — епічна поема, що складається з 12 книг. Між іншим, згідно з початковим задумом, поема мала складатись із 10 книг, які потім були перетворені в 12, а в начерках і чернеткових нотатках Мільтона перераховані релігійні та світські теми, пов'язані з британською історією. Останнє ще раз засвідчує на користь припущення, що в складній метафориці та художній образності поеми чимало ще не розгадано вченими, позаяк стосується конкретних історичних подій і осіб, а гадана релігійна проблематика "топить" усе інше.
У першій книзі поет, дослухаючись до голосу божественної музи, викладає тему твору: падіння людини, котра втратила послух і Рай, потім пояснює причину падіння, розповідає про Сатану, котрий прибрав подобу Змія і втягнув у бунт незчисленні легіони ангелів. Бог звергнув усіх бунтівників у пекло, і дія розпочинається з опису Сатани та його сподвижників, які лежать у киплячому озері, пригніченні поразкою, і обмірковують, як повернути втрачене. Сатана скликає своїх прибічників, заспокоює їх, пробуджує їхній дух і скликає раду. Палац Сатани-Пандемоніум виростає з мороку Хаосу. Найближчий помічник Сатани і його однодумець — Вельзевул. Сатана, як і раніше, зухвалий, він не розкаюється і впевнений, що "ще не все загинуло": збережений запал неприборканої волі, поряд із безмірною ненавистю, жадобою помсти. "І мужністю — повік не поступатись".
Вельзевул визнає мужність та відвагу Сатани і його здатність вести за собою полки сподвижників. Сатана вже у першій книзі виступає як нескорений, гордий, вольовий індивід, що прощається з блаженним краєм Раю та вітає лиховісний світ Пекла, який не тільки його не страшить, але й додає нових сил та впевненості у своїй перевазі. Характерно, що для надання переконливості силам Сатани Мільтон використовує історичні приклади древніх боїв і сутичок, у яких брали участь лицарі та богатирі з усього світу, — всі вони не можуть дорівнятися силою та могутністю до диявольської армії.
Друга книга відкривається засіданням ради Сатани. Обговорюється питання, як повернути втрачений блаженний край. Молох виступає за відкриту війну, Веліал і Маммон сумніваються у необхідності воювати, оскільки у випадку поразки всіх чекає страшне випробування. Більш дипломатична та розумна промова Маммона, котрий так формулює мету війни: скинути Царя Небес чи повернути свої права. Успіх можливий, стверджує він, лише коли Випадок правитиме одвічною Долею, а Хаос судитиме їхню велику суперечку.
Сатана знову демонструє свої незвичайні здібності, розум, підступність, обачливість. Він пропонує податися шукати спільників у новоствореному світі, де існує людина, улюблена Богом, спробувати з'ясувати, в чому її сила та слабкість, "як вірніш їх звести, вдавшись до обману чи сили". Зухвалий план Сатани викладений в ефектній промові та барвисто відтінений словами Вельзевула, котрий популяризує думки Сатани та вихваляє його задуми: "До меж піднявшись осяйних, удертись в небо за сприяння зброї союзної". Авторитет Сатани увесь час зростає, і від характеристики драматичними способами через монологи його і Вельзевула Мільтон. переходить до розширення функціональності оповідної лінії, що повідомляє про зверхність царственного Сатани. Сам по собі образ грішного у величі цікавий для естетики Мільтона, котрий намагався будувати свою епічну поему на яскравих драматичних контрастах, які підкреслювали б значимість того, що відбувається не лише у зовнішньому світі, але й головно — у внутрішньому. Сатана бере на себе важливу місію встановити контакт з цим світом людей, вирушає у дорогу та долає браму Пекла, пильновану Гріхом і Смертю. Закінчується книга прекрасною панорамою побаченого світу, який відкрився за межею Пекла, де відступає Хаос і починається Природа.
У третій книзі Мільтон закликає небесне світло розвіяти вічну пітьму його власної сліпоти. Звернення до своєї сліпоти — лейтмотив поеми, що має, вочевидь, метафоричний смисл — неможливо зрозуміти й охопити весь сенс людського буття й існування Всесвіту. Мільтон описує Бога, котрий бачить політ Сатани в напрямку до нового світу та провіщає його успіх, падіння та покару людини, підкреслюючи, що людина здійснить гріхопадіння з власної волі, вона цілком здатна протистояти спокусі. Бог-Син пропонує себе в жертву задля спокутування вини людини. Цю жертву Бог приймає і проголошує його Спасителем. Сатана досягає крайньої сфери Всесвіту, знаходить Лімб — "Рай дурнів". Він знаходить східці, які ведуть до Небес, потім летить до Сонця, що вражає його своїм сяйвом, і тут він знаходить чимало нового для себе. Принагідно Мільтон розповідає про будову Всесвіту. Сатана прибирає поміж тим подобу юного Херувима та звертається до Уриїла з проханням показати йому місце перебування людини. Не впізнавши Сатану в подобі прекрасного Херувима, Уриїл спрямовує його до Землі, принагідно розповівши про зміну дня й ночі та будову земної кулі. Сатана приземляється на горі Ніфат у Вірменії.
Книга четверта відкриває іншу грань характеру Сатани — його мучать сумніви та пристрасті, але врешті-решт він вирішує, що зло є благом, і вирушає у Рай.