Преса відгукнулася на вихід роману численними статтями та рецензіями (статті Р. Кана, Г. Пікона, К. Руа).
"Чума" — хроніка чумного року в невеликому загумінковому містечку Орані на узбережжі Середземного моря. "Чума" позбавлена поетичної, ліричної інтонації, яка іноді проривається в "Сторонньому"(напр., у пейзажах). Оповідна манера в "Чумі" зорієнтована на достовірність документального свідчення, на скрупульозність, точність протокольного запису. У центрі роману — не доля індивідуума, а "колективна історія", трагедія суспільства. Конфлікт набуває метафізичного характеру: це не зіткнення окремих особистостей, воль, характерів чи суспільних груп, а зустріч людства з безособовою та грізною чумою, певним абсолютним злом. У "Чумі" К. жанром і художньою структурою роману задає певну багаторівневість його прочитання. "Чума" — це і розповідь про фашистське нашестя, подана в алегоричній формі, але водночас це й міф про споконвічну долю людини.
Центральна постать роману — лікар Рійє у "межовій ситуації" здійснює свій вибір: зло непереможне, але Рійє, як і Сізіф, продовжує робити свою справу — лікувати стражденних, втішати їх і підтримувати. Рійє — не герой, але він вірний самому собі, в екстремальних умовах він зберігає людську гідність і відповідальність перед своєю совістю.
Другий період творчості Камю завершує його філософська праця "Бунтівна людина" ("L'homms revolte", 1951), у якій письменник прослідковує історію ідеї бунту. К. послідовно розглядає "метафізичний", "історичний" бунт, "бунті мистецтво". Початковим пунктом його філософії залишаються абсурд і бунт як його наслідок. Проте в "Бунтівній людині" подано дещо інше трактування бунту, ніж у "Міфі про Сізіфа". Бунт відтепер не просто "відмова від примирення" та "видовище людської погорди", певне абсолютне заперечення, здатне викликати вседозволеність, а вимога людської солідарності, визнання вартості "іншого". "У бунті людина поєднується з іншими людьми, і з цієї точки зору солідарність є метафізичною", — писав Камю. Таким чином, у "Бунтівній людині" "індивідуальна вартість особистості набуває загальнолюдського значення та смислу" (К. Долгов).
У збірці оповідань "Вигнання та царство" ("L'exil et le royaume", 1957) Камю знову закликає зневажити суєтність повсякденного життя, перемогти в собі заскорузлість звичного існування і злитися з "ніжною байдужістю природи". Критика зустріла збірку доброзичливими відгуками. Г. Пікон зауважив "матеріальну вагомість", яка з'явилася у новелах збірки, таку відмінну від абстрактності й алегоричності попередніх творів К.
1956 р. була опублікована повість Камю "Падіння" ("La chute"). Спочатку Камю збирався включити її у "Вигнання та царство", але значні розміри повісті змінили його намір. "Падіння" — твір пізнього Камю, що відобразив посутні особливості його творчої еволюції. У повісті помітна певна збентеженість письменника, невиразність його авторської позиції. "Падіння" — це сповідь "облудного пророка", людини розумної, але безчесної, котра намагається власну моральну провину виправдати з допомогою загальної, на її переконання, ницості та гріховності. Герой Камю — дволикий: він бажає видаватися порядним, не будучи таким. Його головна турбота — виправдати себе, а головна якість, за висловленням самого Камю, — нездатність любити. Як зазначав дослідник творчості К. — С. Великовський, у "Падінні "Камю вчиняє розправу над власним світоглядом, котра "неминуче усувала заслони, що оберігали його колишній гуманізм від поглинання болісним скепсисом і мізантропією".
У 1957 р. Камю став лауреатом Нобелівської премії з літератури. Премія була присуджена письменникові "за його значну літературну діяльність, яка з надзвичайною проникливістю висвітлила проблеми людської совісті в нашу епоху". Виступаючи з нагоди вручення йому Нобелівської премії з промовою, що отримала назву "Шведської промови" ("Discours de Suede", 1958), Камю виклав основні засади своєї естетики. Він покладає на митця відповідальність за все, що відбувається навколо. Камю зауважує зростаючу роль мистецтва та митця в сучасному світі, а призначення мистецтва вбачає у "запереченні брехні та спротиві гніту".
У 1959 p. Камю здійснив інсценізацію "Бісів" Ф. Достоєвського, а незабаром загинув у автомобільній катастрофі (4 січня 1960 р.). Ф. Моріак, говорячи про місце Камю в сучасній культурі, зазначав: "Молода людина жадає моральних напучувань... І заслуга Камю полягає саме в тому, що він задовольняє цю потребу".
В Україні окремі твори Камю переклали Ю. Клен, А. Кущ (А. Перепада), П. Таращук, М. Тютюнник, О. Черній, О. Соловей. В. Триков