Мене дуже приваблювало в них те, що вони не скаржились на своє існування.., а про пристойне життя "обивателів" говорили насмішливо, іронічно, але зовсім не з почуття заздрості, а немовби із гордості, із усвідомлення, що живуть вони бідно, а все ж вони кращі від тих, хто живе забезпечено".
До циклу "босяцьких" оповідань увійшли такі твори: "Ємельян Пілай", "Дід Артем і Льоня", "Жебрачка", "Якось восени", "Коновалов", "Колишні люди" та інші.Одне з найкращих оповідань "босяцького" циклу, в якому описується історія трагічного життя одного з типових босяків кінця XIX ст., — "Коновалов " (1897). Розповідь ведеться від імені хлопчини Максима — підручного Коновалова у пекарні, де вони разом працюють на господаря. Коновалов — майстер-"золоті руки". Крім того, він — "стихійний" філософ, людина, яка замислюється над життям, намагається знайти пояснення всім негараздам, віднайти свою "точку рівноваги", але йому це так і не вдається.
Коновалов — людина з високими моральними якостями, наділена багатою, здатною до співпереживання душею. Він намагається допомогти колишній коханці-повії звільнитися з лещат проституції, з повагою ставиться до людей, але його духовним пошукам бракує моральної твердості. "Іржа розгубленості перед життям і отрута роздумів над ним, — як зауважує оповідач, — роз'їдали його могутню постать, народжену, на нещастя, з добрим серцем. Таких "замислених" людей багато в російському житті, і всі вони дуже нещасні, бо тягар їхніх дум побільшений сліпотою їхнього розуму". Тому Коновалов спивається, мандрує по країні у пошуках роботи, робить спробу навіть нелегально перейти кордон і, зрештою, потрапивши до в'язниці, з відчаю перед життям, яке, як він гадає, не склалося, вдається до самогубства.
На 90-і роки припадає і знайомство Горького з Україною. Уже його перше оповідання "Макар Чудра" було навіяне враженнями від мандрівки Україною в 1891 р. Українські враження або український матеріал покладені в основу багатьох творів письменника — "Стара Ізергіль", "Челкаш", "Ємельян Пиляй", "Коновалов", "Мій супутник", "На Чунгулі", "Волоська легенда" та ін. У 1891 р. письменник уперше відвідав Київ, а, згодом кілька разів приїжджав на літній відпочинок у село Мануйлівку на Полтавщині. Тут він познайомився не лише з побутом та звичаями українського народу, а й із його літературою. В одному із листів, написаних у Мануйлівці, він зізнавався: "Вперше я читав Шевченка ще юнаком, у Казані, наприкінці 80-х років... Потім, влітку 97 і 98-го років, коли жив у Мануйлівці... я читав Шевченка українською мовою селянам... Вірші Шевченка взагалі дуже мені сподобались... Дуже хотілося б видати Гулака-Артемовського, Основ'яненка, Котляревського — особливо!"
У 1889 p., перебуваючи на лікуванні у Ялті, Горький познайомився з А. Чеховим, О. Купріним, І. Буніним, а наступного року у Москві зустрівся з Л. Толстим. Тоді ж Горький почав брати активну участь у революційному русі, його кілька разів арештовувала поліція. Загрози нових арештів змусили його в 1906 р. емігрувати (Німеччина, Франція, Америка, Італія). Революційні події 1905 р. Горький зустрів схвально. Водночас його оцінка цих подій не позбавлена внутрішніх коливань і скепсису в тому плані, чи не стане революція стихійною силою, що змете все на своєму шляху. Сумніви письменника відобразились у його тогочасній публіцистиці: "Сповідь", "Про цинізм", "Руйнування особистості". У 1913 р. Горький повернувся в Росію. Більшовицьку революцію 1917 р. він підтримав, але його власна політична позиція щодо неї була далеко неоднозначною. У своїй тогочасній публіцистиці ( "Революція і культура" та "Несвоєчасні думки") Горький засудив насилля та жорстокість і висловив свій скептицизм щодо перспектив соціально-історичного розвитку, накреслених більшовицькою партією: "Найбільше мене вражає те, що революція не має ознак духовного відродження людини"; "Під час погромів людей вбивають, як вовків, поступово привчаючи до спокійного знищення ближнього".
У1921 р. Горький знову залишив Росію і сім наступних років жив в Італії, Франції, Німеччині, де намагався осмислити зміни, які відбувалися на його батьківщині. У 1928 р. він повернувся у Росію, де співпрацював з урядом більшовиків. У країні сталінізму письменник активно займався літературною та культурно-просвітницькою діяльністю. У 1934 р. на І з'їзді радянських письменників його проголосили засновником соціалістичного реалізму — методу, який, на думку тогочасних ідеологів від культури, повинен був об'єднати всіх митців радянської епохи. Від Горького намагалися приховувати істинні масштаби сталінських репресій, водночас саме йому належить відомий вислів: "Якщо ворог не скоряється — його знищують", який став основним гаслом сталінської політики. В останні роки життя письменник важко хворів на сухоти, а 18 червня 1936 року помер. За однією із версій, його могли отруїти, оскільки Сталін побоювався, що Горький може відкрито виступити проти політики репресій і це набуде міжнародного розголосу.
Письменницька доля Горького трагічна. Засуджений більшістю літераторів еміграції, у СРСР він ще за життя був проголошений класиком і вважався засновником та ідейним натхненником соціалістичного реалізму. Після смерті Горького тривалий час вважали неперевершеним генієм, "хрестоматійним" літературним взірцем, а у пострадянську епоху намагалися проголосити бездарністю та нікчемою. Втім, справжня світоглядна та ідейна позиція Горького була далекою від нав'язуваного йому ідеологічного схематизму та однолінійності, хоча вона й не позбавлена внутрішніх суперечностей та ідейних викривлень, а художня цінність написаного ним визнавалася беззаперечною навіть його ідейними супротивниками.
У творчості Горького першої третини XX ст. виділяють два періоди. Перший, який охоплює 1899 — 1912 роки, вважається найбільш тенденційним і політично заангажованим, оскільки він пов'язаний з революційною ідеологією. У цей час були створені соціальні романи та повісті "Фома Гордеев" (1899), "Троє" (1900-1901), "Маты" (1907), "Сповідь" ( 1908), "Містечко Окурів" (1910), "Життя Матвія Кожем'якіна" (1911).
Усі ці твори, за словами одного з сучасних письменникові критиків, "змальовують широку картину російського провінційного життя — з усім його безглуздим варварством, брудом і невіглаством, де лише окремі особистості намагаються збагнути "сенс життя", вирватися з драговини і вказати темним та пригніченим масам світлий шлях". На цей же період припадає й розквіт драматургії Горького, у якій зазвичай порушується та ж проблематика, що й у його прозі ("Міщани", 1901; "На дні", 1902; "Дачники", 1904; "Діти сонця", 1905; "Вороги", 1907 та ін.).
1913 — 1936 pp. — це другий період творчості Горького, який в основному охоплює автобіографічні твори та спогади (автобіографічна трилогія "Дитинство", 1913; "В людях", 1915; "Мої університети", 1923; роман "Діло Артамонових", 1925; епопея "Життя Клима Самгіна", 1926-1936 та ін.). У творчості Горького першої третини XIX ст., як і раніше, провідною темою залишається тема гуманізму, пошуків духовних засад, що визначають гуманістичний ідеал, "моральне обличчя" "справжньої" Людини. Але загальна ідейна тональність цих пошуків дещо змінюється. З одного боку, це проявляється у посиленні моралізаторських тенденцій, які особливо чітко виявляють себе у драматургії Горького, а з іншого боку — у прозі більш явно і неоднозначно окреслюються його політичні симпатії і пріоритети, які, фактично, прямо випливають із гасел та ідеології тогочасного зразка. Змінюються і художні орієнтири Горького: у його поетиці починає домінувати реалістичний метод, який суттєво потісняє романтичні прийоми ранньої творчості.
Найприкметнішими у контексті загальної ідейної та художньої еволюції Горького першої третини XX ст. є його драма "На дні" і роман "Мати"."На дні" ("На дне", 1902) — п'єса, яка за жанром є соціально-філософською драмою, становить вершину драматургії Горького. Тематично вона поєднана з його прозою 90-х років і завершує у творчості письменника цикл творів про "босяків". "Вона стала підсумком моїх майже двадцятилітніх спостережень над світом "колишніх людей", — писав пізніше сам Горький. Дія відбувається "на дні", як метафорично названий у драмі притулок для бездомних, у якому зібралися представники різноманітних соціальних прошарків тогочасної Росії. Усі вони відрізняються за віком, характерами, професіями, кожен із них з різних причин потрапив на "дно" життя, але всіх їх об'єднує почуття власної соціальної неповноцінності та ілюзорна віра у те, що, зрештою, їм вдасться вирватись із в'язниці, з якою асоціюється для них життя у притулку.
У романі "Мати" ("Мать", 1907-1908) Горький змальовує неухильне зростання в народних масах революційної свідомості. Усі ланки цього процесу показані передусім у зв'язку з його головними героями — Нілівною (Пелагеєю Нілівною Власовою) і її сином Павлом. Павло — фабричний робітник, доля якого спочатку є типовою для людей його кола і професії. У юнакові зріє соціальний протест, але наслідком є лише пияцтво і агресивна поведінка. Зустріч із більшовицьким підпіллям рішуче змінює свідомість Павла. З часом він стає професійним революціонером, а після арешту за вироком суду має бути висланий до Сибіру. Аналогічну еволюцію проходить і його мати Нілівна, яка із затурканої життям, слабкої жінки перетворюється у вольового і мужнього революціонера, свідомого борця із соціальною несправедливістю.
Цей роман визнають найбільш тенденційним і в художньому плані доволі слабким твором Горького.Життя і творчість Горького тісно пов'язані з Україною. Вперше Горький побував в Україні у 1891 p., відвідав могилу Т. Шевченка в Каневі. У 1897 р. жив у с Мануйлівка, що на Полтавщині, де організував хор і самодіяльний український театр. Удруге приїздив сюди у 1900 р. Згодом бував в Одесі, Києві, Харкові. Дружив із М. Коцюбинським. Пропагував і сприяв виданню творів українських письменників.
Твори Горького українською мовою перекладали В. Щурат, В. Гнатюк, В. Бобинський, А. Головко, П. Панч, С. Скляренко та ін. Спогади про зустрічі й творче спілкування з Горьким залишили П. Тичина, М. Рильський, А.