Сюжет в обох романах розвивається доволі мляво. Розповідь вибудовується як серія діалогів, фрагментів. В обох романах можна зауважити вплив традиції філософських повістей Вольтера.
У психологічному романі "Червона лілея" ("Le lys rouge", 1894) вагоме місце займає любовна фабула: це — розповідь про кохання скульптора Дешартра і Терези, великосвітської красуні. На заваді їхньому почуттю стають звичаї та умовності Третьої республіки, атмосфера хижацтва та корисливості, яка панує у суспільстві. Любовний сюжет "Червоної лілеї" ускладнений численними дискусіями і бесідами на філософські, політичні, історичні та естетичні теми.
Книга "Сад Епікура" ("Le jardin d'Epicure", 1894) — це зібрання статей і фрагментів, опублікованих Франсом у "Тан" упродовж 1886-1894 pp. Сюди увійшли різні за обсягом та змістом праці, у яких порушуються різноманітні питання філософського, етичного й естетичного характеру. Назва книги воскрешає у пам'яті читача постать давньогрецького філософа Епікура, котрий вбачав мету життя в уникненні страждань, у своєрідній безхмарності духу. Даючи своїй книзі таку назву, Франс таким чином готує читача до щирої розмови, орієнтує його на невимушену бесіду, схожу на ті, які Епікур провадив у своєму саду з учнями. Відтак деяка фрагментарність книги набуває естетичного підґрунтя. Але Франсу близька не лише форма невимушеної бесіди, а й епікурейська проповідь душевного спокою і гармонії. "Незнання — необхідна умова не тільки щастя, а й самого існування. Якби ми знали все, то не змогли би миритися з життям бодай навіть годину", — пише Франс. У "Саду Епікура" виразно помітний вплив на Франса класицистської прози з її ясністю форми й афористичністю мови. Деякі висловлювання Франса за формою нагадують афоризми Ф. де Ларошфуко і Ж. де Лабрюйєра: "Наріжним каменем усіх великих пристрастей є зваба небезпеки"; "Ми вносимо в кохання безмежність. І жінки у цьому не винні"; "Кохання буяє лише серед страждань"; "Неможливо уникнути миті, коли допитливість стає гріхом; диявол завжди на боці вчених".
"Сад Епікура" найповніше виразив погляди Франса межі 80—90-х pp. XIX ст. У цей час він видав кілька збірок новел: "Валтасар" ("Balthasar", 1889), "Перламутрова скринька" ("L'etui de nacre", 1892), "Колодязь святої Клари" ("Ls puils deSainte Claire", 1895), "Кліо" ("Clio", 1900). У цих збірках подані реалістичні замальовки побуту і суспільного життя Франції кінця XIX ст. Звертаючись до різних історичних епох (до античності в новелах "Лета Ацилія", "Прокуратор Іудеї", "Кімейський співак"; до середньовіччя — "Мессір Гвідо Кавальканті", "Трагедія людини"; до подій Великої французької революції — новели "Світанок", "Пані де Люзі", "Дарована смерть"), Франс порушує актуальні соціальні й етичні проблеми. Його новелістика вирізняється вишуканістю і простотою стилю.
У 1896 р. Франса було обрано членом Французької академії, а наступний рік став межовим у світогляді та творчості письменника. Він відмовився від скептицизму і зайняв активну позицію, виступив на підтримку вимог Е. Золя про перегляд справи А. Дрейфуса, дедалі активніше втручався у політичну боротьбу. У цей період письменник захопився соціалістичними ідеями, різко виступив проти декадансу в літературі.
У творчості Франса помітно посилилися сатиричний і гротесковий елементи. Тетралогія "Сучасна історія" ("L'histoire contemporaine", 1897—1901), до якої увійшли романи "Під міськими в'язами" ("L'orme du mail", 1897), "Вербовий манекен" ("Le mannequin d'osier"), "Аметистовий перстень" ("L'anneau d'amethyste", 1899), "Пан Бержереу Парижі"("Monsieur Bergeret a Paris", 1901), подає широку панораму Третьої республіки, сатиричне зображення сучасного Франсу суспільного життя. У романі показана еволюція професора античної літератури Бержере, котрий із боязкого та скромного інтелігента перетворюється на людину дії. На початку книги, звільнивши свою служницю, Бержере розмірковує над тим, що будь-яка дія містить у собі зло і руйнування. Проте у процесі розгортання сюжету Франс показує читачеві, що зло міститься не в дії, що воно об'єктивно існує в реальності, а не є еманацією свідомості та волі окремої особистості. Бержере переживає зраду дружини, стає свідком підступів абата Гітреля, котрий домагається єпископського сану, викриває неправедні рішення французького правосуддя. Бержере здійснює символічний акт очищення, знищуючи вербовий манекен. Цей вчинок повернув його самому собі, додав упевненості й сили. Тепер Бержере вже трактує дію не як неминуче зло, а як необхідність у цьому світі, де панують несправедливість і обман.
Композиція цього роману-хроніки нагадує мозаїку: книга рясніє вставними новелами, дискусіями, внутрішніми монологами і бесідами. Франс впроваджує у структуру роману публіцистичний пласт, широко застосовує прийом іронічного коментування.
Посилення демократичних симпатій Франса виразно проявилося у збірці "Кренкебіль, Пютуа, Ріке та багато інших корисних оповідань" ("Crainquebille, Putois, Riquet et plusieurs autres recitsprofitables", 1904). В оповіданні "Кренкебіль" показана трагічна доля маленької людини, паризького продавця овочів Жерома Кренкебі-ля, розчавленого поліційно-бюрократичною машиною.
Вершиною сатиричної майстерності Франса став роман-памфлет "Острів пінгвінів" ("L'lle des pingouins", 1908). У цьому творі відбувся остаточний поворот від життєподібного зображення до умовного, гротескного, фантастичного. Розповідаючи фантастичну історію про випадкове охрещення пінгвінів святим Маелем та наступний розвиток їхньої цивілізації, Франс створює алегоричну картину європейської історії. Письменник прагне проникнути у сутність сучасних суспільних інституцій, скинувши з них серпанок, окарикатуривши, зламавши штампи усталеного сприйняття. Для цього він звертається до того моменту історії, коли ці інституції виникли. Такий історичний підхід дозволяє письменникові побачити безглуздість, протиприродність того, що сучасникам видається природною і звичайною річчю. Так, розглядаючи виникнення "священної" інституції власності, Франс описує, як один пінгвін лупцює іншого за клаптик землі. Абат Буллок подає до цієї картини такий іронічний коментар: "Зараз вони зайняті тим, що створюють право, встановлюють власність, утверджують засади цивілізації, підвалини суспільства і закони". Першим королем Пінгвіни стає злодій і шахрай Кракен, а першою святою — хвойда Орброза. Такими, на думку письменника, є витоки королівської влади і релігійного культу. Франс дійшов висновку, що історія є низкою безглуздих подій, абсурдних випадковостей, а інституції, освячені буржуазним правом, — продукт людського невігластва і жорстокості.
У романах "Боги жадають" ("Les Dieux ont soif, 1912) та "Повстання ангелів" ("La revolte des anges", 1914) Франс звертається до теми Великої французької революції. Письменник переймається філософськими та політичними питаннями. Він розмірковує про можливості реформування суспільства, про перспективи революції, про виправдання революційного терору і т. д. У "Повстанні ангелів" Франс розгортає дію у двох планах — фантастичному і реальному. Сатана, який колись повстав проти бога-тирана, тепер відмовляється очолити повсталих ангелів, бо не вірить у можливість встановлення справедливої влади. Будь-яка влада є деспотичною — до такого висновку доходить Франс. Змінити світ можна не насильством, а лише долаючи страх і невігластво у собі самому.
Початок Першої світової війни Франс, як і багато інших французьких письменників та діячів культури, зустрів під прапорами шовінізму. Але незабаром, приголомшений численними людськими жертвами, він зрозумів справжню, звірячу сутність війни, виступив з різким осудом кривавої різанини. У 1918 р. Франса спостигло горе: від грипу померла його дочка, Сюзанна Псікарі. Її 13-літній син Люсьєн осиротів, відтак письменник узяв на виховання онука, котрий згодом став його єдиним спадкоємцем.
Останні твори Франса — цикл спогадів про дитинство "Маленький П'єр" ("be petit Pierre", 1919) та повість "Життя у цвітінні" ("Lavieenfleur", 1922) — автобіографічні твори, що допомагають краще зрозуміти формування світогляду і таланту французького письменника. Творчість Франса справила значний вплив на Р. Мартен дю Ґара, A. Барбюса, М. Пруста, А. де Сент-Екзюпері й ін.
Українською мовою твори Франса перекладали B. Підмогильний, Д. Паламарчук, Ю. Лісняк, М. Венгренівська, В. Шовкун, С. Пінчук, Н. Андріанова та ін. В. Триков