Фантазія поетеси внесла істотні зміни у фабулу цієї легенди: навала пацюків на місто Гаммельн — кара за байдужість і егоїзм "ситих", за їхню деградацію, бездуховність; обіцяна музиканту нагорода — не знехтуваний метал, не гроші, а одруження з красунею Гретою, донькою бургомістра; виманити з міста дітей допомогли музиканту не стільки звуки чарівної флейти, скільки бажання юних міщан за будь-яку ціну вибавитися від страждань, заподіюваних їм догматичною бездуховною системою освіти, і надія знайти внутрішню волю та свободу.
У "Поемі Сходинок" Цвєтаєва змальовує символічний образ Сходів людського безправ'я, навіяних самотнім і невлаштованим життям у Парижі. Символічним є і фінальний образ поеми: мешканці величезного будинку вчинили бунт, підпалили будинок, і Сходи зруйнувалися. Ключові образи-символи "Поеми повітря" — вічність і смерть. У цей самий період Цвєтаєва створила віршову збірку "Після Росії. 1922-1925"("После России", 1928) і знаменитий поетичний цикл "Вірші до Пушкіна" ("Стихи к Пушкину", 1931), а також цикл "Вірші до Чехії" ("Стихи к Чехии", 1938). Дослідниця творчості Цвєтаєвої А. Саакянц зазначає, що "у Чехії Цвєтаєва виросла у поета, котрий у наш час справедливо зарахований до великих. її поезія говорила про безсмертний творчий дух, що шукає абсолюту у людських почуттях. Найбільш заповітною цвєтаєвською темою у цей час стала філософія і психологія кохання... Зображення людських пристрастей досягало у неї подекуди справді шекспірівської сили, а психологізм, глибинне дослідження почуттів можна порівняти з блуканням по лабіринтах людських душ у романах Ф. Достоєвського".
Зверталася Цвєтаєва і до драматургії, у якій розроблювала мотиви античної міфології (трагедії "Аріадна" — 1927 і "Федра" — 1928, і до прози, переважно мемуарної і літературно-критичної: критичні есе "Епос і лірика сучасної Росії" ("Эпос и лирика современной России", 1932), "Мистецтво при світлі сумління" ("Искусство при свете совести", 1933), "Поети з історією і поети без історії" ("Поэты с историей и поэты без истории", 1934), книги спогадів "Живе про живе" ("Живое о живом", 1933; спогади про М. Волошина), "Полонений дух" ("Пленный дух", 1934; спогади про А. Белого), "Нетутешній вітер" ("Нездешний ветер", 1936; спогади про М. Кузьміна), літературно-критичні праці "Мій Пушкін" ("Мой Пушкин", 1937), "Пушкін і Пугачев" ("Пушкин и Пугачёв", 1937), книга прози "Повість про Сонечку" ("Повесть о Сонечке", 1938) та ін.
Ще в поетичній юності, немовби передбачаючи долю свого творчого спадку, Цвєтаєва написала один із своїх шедеврів:Моїм рядкам, написаним так рано,Що і не знала я, що я поет,Мінливим, наче бризки із фонтана
Чи іскри із ракет...Що вдерлися, розхристані і вперті,В задушливий і застарілий храм;Моїм рядкам, де юність коло смерті,Нечитаним рядкам.Похованим в крамницях безневинно,
Де їх ніхто рукою не торкавсь, —Моїм рядкам, як старовинним винам,Ще прийде слушний час.("Моїм рядкам...", пер. В. Богуславської)Її пророчі слова збулися. Нині Цвєтаєва — одна із найшанованіших поетів срібного століття російської поезії.
В. Назарець