Розплата приходить до архідиякона від його слуги, дзвонаря собору, Квазімодо. Для створення цього образу Гюго особливо широко використовує гротеск. Квазімодо — незвичайна потвора. Його обличчя і фігура одночасно смішні й страхітливі. Він схожий на химер — фантастичних тварин, чиї зображення прикрашають собор. Квазімодо — душа собору. Потворне чудовисько теж покохало красуню Есмеральду, але не за її красу, а за доброту. І його душа, що пробуджується від сну, у який його занурив Клод Фролло, виявляється прекрасною. Звір за своїм зовнішнім виглядом, Квазімодо є ангелом у душі. Зображення Клода Фролло доповнюється розділом, що носить виразну назву "Нелюбов народу".
Зовні блискуче, а насправді безсердечне та спустошене вище суспільство втілено в образі капітана Феба де Шатопера, який, як і архідиякон, не здатен на безкорисливе та самовіддане почуття. Душевна велич, високий гуманізм притаманні лише знедоленим людям із низів суспільства, саме вони — справжні герої роману. Вулична танцівниця Есмеральда символізує моральну красу простої людини, глухий та потворний дзвонар Квазімодо — покаліченість суспільної долі пригноблених.
У центрі роману — собор Паризької Богоматері, символ духовного життя французького народу. Собор зведений руками сотень безіменних майстрів, його релігійна основа губиться за буйною фантазією; опис собору стає приводом для натхненної поеми в прозі про французьке національне буття. Собор надає притулок народним героям роману, з ним тісно пов'язана їхня доля, навколо собору — живий народ, який не спиняє боротьбу.
Разом з цим, собор — символ поневолення народу, символ феодального гноблення, темних марновірств та забобонів, які тримають у полоні душі людей. Недарма в мороці собору, під його склепінням, зливаючись із дивними кам'яними химерами, оглушений гулом дзвонів, самотньо живе Квазімодо, "душа собору", чий гротескний образ уособлює середньовіччя.
На противагу йому, чарівний образ Есмеральди втілює радість та красу земного життя, гармонію тіла й душі, тобто ідеали епохи Відродження. Танцівниця Есмеральда живе серед паризького натовпу й дарує простому люду своє мистецтво, веселість та доброту.
Народу розумінні Гюго не просто пасивна жертва; він повний творчих сил, бажань боротися, йому належить майбутнє!
Віктор Гюго не ідеалізував середньовіччя, він правдиво показав темні сторони феодального суспільства. Разом з цим, його твір глибоко поетичний, сповнений гарячої патріотичної любові до Франції, до її історії, до її мистецтва, у якому, як вважав Гюго, живе волелюбний дух і талант французького народу.
ОСНОВНІ ТВОРИ:
"Оди й різні вірші", "Кромвель", "Орієнталії", "Лукреції Борджа", "Маріон Делорм", "Король розважається", "Марія Тодор", "Рюі Блаз","Собор Паризької Богоматері", "Осіннє листя", "Пісні сутінок", "Внутрішні голоси", "Промені й тіні", "Знедолені", "Трудівники моря", "Людина, що сміється".
ЛІТЕРАТУРА: 1. Алексеев М. П. Русская культура и романский мир.— Л., 1985; 2. Трескунов М.С. Виктор Гюго: Очерк творчества.— М., 1961; 3. Моруа А. Олимпио, или Жизнь Виктора Гюго.— М" 1971.