Як вплинули суперечності світогляду І. Вишенського на ідейно-художній зміст його полемічної прози?

Іван Вишенський — непересічна постать в історії розвитку української літератури. Це письменник-полеміст, творчість якого припадає на кінець XVI — першу чверть XVII ст. і позначена передусім антикатолицьким та антиуніатським спрямуванням. Виходець з бідної міщанської родини на Львівщині, він став палким захисником таких же знедолених верств суспільства. І. Вишенський відстоював їхню гідність і старожитну батьківську віру. Його їдка сатира, дошкульна, а часто й вбивча знищунальна іронія були спрямовані і проти папи, і проти католицьких єпископів, і проти уніатів-перекинчиків. Та й на православних владик, призначених патріархом, І. Вишенський особливих надій не покладав, вбачаючи в них передусім феодалів-визискувачів. У його українських генах були закодовані традиції і закони давньої громади, і громадських форм життя. А тому й церква, на думку І. Вишенського, мусить мати громадський характер, священнослужителі повинні обиратися, а не призначатися. Такі розмірковування більше відповідали настроям єретиків. Отже, захищаючи старожитну православну віру, І. Вишенський відступав від певних греко-візантійських норм.

Більшу частину свого життя (близько сорока років) її. Вишенський прожив на горі Афон у Греції в "Чернечій республіці", що складалася з православних монастирів. І там, у келії-печері над Егейським морем, писав він свої пристрасні послання, листи, "ізвіщенія", "поради", адресуючи їх то широкому загалу — "всім обще в Лядськой землі живущим", то окремим особам (послання до князя В. Острозького, до стариці Домникії та інші).

Підсумковим твором цього палкого патріота і борця-самітника було "Писаніє к утекшим од православної віри єпископам", викликане прийняттям унії і зрадою окремих церковних владик своєї православної людності. . Вишенський шукає "сліду євангельського", християнського в їхніх намірах, а бачить лише егоїстичні, "шкурні" інтереси. Тож заклики до унії, до об'єднання церков, на думку полеміста,— не що інше, як прагнення до багатства, до здобуття милостей, що їх роздавав папа перекинчикам Високий пафос, схвильованість слова, сильні, часто до надмірної грубуватості тони у висловах, сатирично-саркастичні, аж до анафеми зображальні засоби — визначальні риси полемічного запалу Вишенського-публіциста. Та й не могла бути іншою характеристика тих, що "собі поробили фільварки з монастирів", що зневажають "бідних підданих, хоч вони носять той же образ божий" і годують ненаситних церковних череванів. А тому й висновок письменника-демократа звучить однозначно: православні віруючі не підуть під владу папи, бо унію здискредитували самі її ініціатори. Надії ж на зміну настроїв православних не буде ні "нині", ні "завтра", ні "позавтрію, в приідущеє время і во віки віков".

І. Вишенський в оцінці вищих церковних владик і сучасного йому панства виступав з демократичних позицій. Але на розумінні ним деяких інших питань позначилися суперечності йото світогляду. Письменник-полеміст виявляв дещо старовірські, консервативні погляди. Самітник-аскет, який більшу частину життя прожив у чернечій келії, він осуджував народні обрядові звичаї (колядування, щедрування, молодіжні купальські розваги) за їх карнавальну свободу і внутрішню розкутість. Картав шкільних наставників та їх вихованців-спудеїв, що ті, замість в церкві трудитися, "комедії строять і іграють". В оцінці латиномовної культури Заходу був категоричним,непоступливим, радив виганяти з церкви "латинський смрад пісень". Натомість захищав церковнослав'янську книжну мову і як мову богослужіння, і як мову культури. Усвідомлюючи, однак, що більшість віруючих її не розуміє, радив після літургії пояснювати церковні тексти "попросту". Все це мало відповідало духові часу, бо, як сказав І. Франко, "колеса історії" вже йшли "не в той бік". Західна культура була не тільки культурою церковною. Це була водночас та ренесансна культура, яка живила й наступні віки.