В інших же містах публіка була, як правило, зрусифікована, українськими проблемами та інтересами особливо не переймалась і реагувала переважно на розважальний музично-пісенний дивертисмент. Зрозуміло, що смаки й потреби такого глядача етнографічно-побутова мелодрама, розважальні комедія чи водевіль задовольняли сповна. Отже, бідність репертуару, засилля в ньому названих жанрів певною мірою диктувалося і смаками театральної аудиторії.
Успіх етнографічно-побутової п'єси, водевілю із селянського життя в постановці театру корифеїв приваблював різного роду театральних заробітчан, бездарних драморобів, які спекулювали на фольклорно-етнографічному матеріалі, займалися примітивно-вульгарними підробками під народне. Зафіксувавши лише зовнішні чинники успіху першорядних театральних груп і не вловивши глибинного, вони представляли на сцені зразок ярмаркового балагану, "горілчано-гопачної опери", в якій застілля з горілкою і варениками, клоунада з несамовитими викрутасами й гопаком були центром сценічного видовища, його неодмінними атрибутами. Отже, окремі зразки драматургічного репертуару того часу обумовлювалися індивідуальними смаками їхніх авторів.
Етнографічно-побутові видовища на українській сцені другої половини XIX ст. певною мірою пояснювалися й театральною інерцією, орієнтацією на попередню традицію. З усіх літературних родів драма — це найскладніше мистецтво, а тому зроблене попередниками полегшує прокладання власної стежки в драматургії. Русло ж новій українській драмі проклав своєю "Наталкою Полтавкою" І. Котляревський. Під її величезним впливом перебувала подальша українська драматургія і в доборі матеріалу (соціально-побутового), і в типі інтриги (любовної), і в художніх виражальних засобах (пісня, музика, танець, колоритний обрядовий елемент). П'єса І. Котляревського стала тим шаблоном, до якого приміряла свої творіння більша частина драматургів. Навіть Т. Шевченко у "Назарі Стодолі" явив, по суті, варіацію теми любовного трикутника, створивши традиційну мелодраму і не зумівши протистояти канонічному зразку, хоч у своїй поезії того часу (періоду "трьох літ") він виступив поетом-новатором не тільки в українській, а й у світовій літературі. Але те, що було новаторським у часи І. Котляревського, наприкінці XIX ст. уже не відповідало потребам і духу часу: етнографічно-побутовий театр ставав архаїзмом. І драматургія, і сцена потребували радикальних змін, на що, попри всі адміністративно-цензурні переслідування і перепони, відгукнулися не тільки представники нової письменницької генерації, а й окремі драматурги попереднього часу.