Джордж Гордон Байрон

Гостре сприйняття недосконалості навколишнього світу; благородство душі; глибина і сила почуття; підкреслене почуття вищості, зневага до людей; самотність.

Яскраво виражене суб'єктивне (особисте) начало, автобіографічна канва творів або опосередкована розповідь про себе, страдницька душа ліричного героя. Джерело страждань ліричного героя — недосконалість життя.

1818 року Байрон написав поему "Мазепа", де відтворюється епізод, почерпнутий поетом з "Історії Карла XII" Вольтера. На одному з привалів під час відступу після Полтавської битви Мазепа розповідає Карлові XII про трагічний епізод своєї молодості. Юнаком Мазепа був пажем при дворі польського короля. Красень-паж полюбив дружину одного з придворних і тішився взаємним коханням. За це юнака прив'язали до дикого жеребця і відпустили жеребця на волю. У поемі розповідається про той жах, що пережив Мазепа, приречений на цю смертельну скачку. Випадок врятував юнака від смерті.

Після досягнення повноліття (1809) Байрон став членом палати лордів англійського парламенту. Але він вважав, що не вправі взяти на себе цю роль, поки не набуде життєвого досвіду: "Якщо ми не побуваємо ні в якій іншій країні, крім своєї, ми вчинимо несправедливо стосовно людства — саме на особистому досвіді, а не за книгами, ми повинні створювати свої судження про нього". Байрон побував у Португалії, Іспанії, Греції, Албанії. Під час своєї подорожі він вів щоденник. Враження, здобуті від майже дворічної мандрівки, лягли в основу двох глав (пісень) поеми "Паломництво Чайльд Гарольда".

"Поезія Байрона — це крик страждання, це скарга, але скарга горда, котра швидше дає, ніж просить, швидше сходить, ніж благає", — писав про поезію Байрона В. Г. Бєлінський. Як ніхто інший, Байрон втілив у своїй творчості головне в романтизмі — розлад між ідеалом і дійсністю. Звідси його основні теми — "світова скорбота" і утеча від світу ("Геть, геть від життя — назавжди!"). "Світова скорбота" у творчості Байрона — це велике невдоволення порядком речей у сучасному йому світі...