Сталося те, що стається завжди й неминуче мало статися: Герлінду спровадили до інтернату з суворим наглядом, а йому, на превеликий подив усіх, не заборонили приходити до замку. Подейкували навіть, нібито стара графиня не тільки передбачала таке, а й хотіла цього: те, що вона його любила, всіляко йому сприяла, було аж надто очевидно, і тепер він допомагав уже 1 ерлшдиному братові Гольгеру, й так само в математиці. Це оуло вигідно, бо він міг іноді й матері щось дати, й собі щось купити. До того ж існували, як-не-як, велосипеди, а тримати
всі двері замкненими не могли навіть кельнські черниці. Герлінда наполягла на "освяченому й гарантованому церквою праві" вибрати собі замість надто обізнаного домашнього священика іншого духівника. Існували, зрештою, не тільки велосипеди, а й парки, будинки батьків у Герліндиних подруг... А особливо один — той, що неподалік від Південного вокзалу, на Мозельштрасе, де вони відчиняли вікно й слухали, як гуркочуть поїзди, і Герлінда щоразу сміялася, коли він зазирав їй в очі; він знав, знала й вона: він знаходив там зовсім не те, що шукав у Бертиних і Анниних очах. І все ж він любив дивитися Герлінді в очі: у них було прощання зі сповідальнею і молочним супом.
Він міг би навіть тріумфувати, коли часом сидів у церкві й споглядав оту незмінно неоготичну сповідальню; це був би тріумф із приводу того, що вони, нащадки Нуперца, самі попалися — коли й не всі, то принаймні багато з них — у сексуальну пастку, яку століттями наставляли іншим. Де ж вони висповідуються про оте "з кимось" чи й про оте "сам", де ж, як і яку дістають покуту? Що коїться в їхніх доглянутих багатокімнатних помешканнях, в отих модно й розкішно вмебльованих "халабудах", яким Рольф дає такі влучні й нищівні характеристики? Що коїться з їхніми дружинами, економками, далекими родичками і бозна ще з ким? І ніколи не думають вони про те, щоб колись пояснити кому-небудь, чому воно так у світі ведеться, що чоловіча снага, втіха, жага, навіть хтивість сягає розквіту тоді, коли ще не маєш ні змоги, ні права одружитися, коли на це катма грошей і тебе тягне до повій чи до "жінок легкої поведінки", якою була й Герлінда, підштовхує до отого невтішного "сам", що ніколи йому не подобалось. Де ж тепер оті "хтось", чому не трапляється жодної Герлінди, жодного щасливого випадку, жодного щастя? Чому ж вони, зрештою, не зараховують цих Герлінд до сонму святих? Знов і знов, відколи він востаннє ступив тоді після Герлінди до сповідальні, ще й тепер зринає в ньому отой, хай і досить стримуваний, тріумф, коли він запросив сам себе до Кольшредера на каву,— оте змішане почуття тріумфу, відрази й смутку, хоча знов і знов ставало очевидно, що Кольшредер живе з Гертою, своєю економкою, з усіма фізіологічними й психічними наслідками. Про це знали ж бо всі, ніхто навіть не мав сумніву, люди це не тільки відчували, а й бачили, коли Кольшредер, проходячи повз неї, торкався рукою її пофарбованих у рудий колір кіс; або коли Герта наливала йому каву; чи коли давала йому припалити, їхні руки торкались і в цьому доторку було
ше ласки й порозуміння, ніж якби їх застали вдвох ліжку згода в поглядах і жестах, така сама нестерпна, як Г зворушлива, фамільярність; повногруда, квітуча сорокаріч-а молодиця у джинсовій спідниці й вільного крою блузці, крізь яку навіть дещо прозирало,— тут чари закоханості вже розвіювались і проступало скоріше щось непристойно-двозначне, повійницьке; а в його пам'яті це полишило шок. Усе воно було б не так і погано, якби діялося відверто, якби вони раз по раз не ганьбили за розпусту інших людей, не захищали свій обгиджений целібат та не вергали громів — принаймні Колыпредер — на "розбещену" молодь і всіх на світі. Цей вишуканий моральний розклад, цей зі смаком і модно обставлений безлад крає йому душу, до того ж, чорти б їх ухопили, як вони так роблять, що в них немає дітей, адже щось же та роблять — щось таке, що забороняють решті? Прокляття, хто тут, перед ким і за що сповідається і хто, кому та за що відпускає гріхи? І все ж він ніколи, жодної миті не мріяв стати священиком, ніколи не давав обітниці цноти й ніколи не жадав чужої жінки; навіть Едіт і та не була заміжня. Ця вишукана зіпсутість, ця розпуста, і то в лоні самої церкви... Але одне, хоч би там що, вона вміє: готувати каву, ця Герта, надзвичайно мила на вигляд особа, покірна, з приємним голосом і пофарбованими в рудий колір косами. І водночас є в ній щось розпусне, що викликає в нього суперечливі почуття, бо ж вона живе, власне, не в будинку розпусти. А проте іноді він усе ж таки туди заходить, запрошує сам себе, але тріумфу вже не відчуває; лишився тільки смуток та відраза. А щось же, як-не-як, та було, і для багатьох воно багато чого означало — принаймні для Сабіни й Кете дуже багато. Навіть для нього воно й досі, знов і знов означає куди більше, ніж гадають ці люди, що так граційно й легко виступають на тій самій площині, на якій дають посковзнутись мільйонам, якщо не мільярдам, "самим чи з кимось". За гарно пофарбованими, зі смаком оздобленими фасадами кругом розпуста, моральний розклад.
З Кете він не може про це розмовляти. Кете по-своєму простодушна, легковірна, і руйнувати цю її рису йому не г°**е7ЬСЯ* Д° того ж тут нема за що й ламати списи. А Герберт щоразу тільки сміється, для нього церква — взагалі не тема; може, іншої думки Рольф, той розуміє, що церква усе ж мала на нього якийсь вплив. І Катаріна, й Сабіна... За Сабшу він потерпає дужче, ніж за Кете. Сабіна... У нього вже не раз виникало бажання, щоб вона завела собі коханця такого милого, щирого хлопця, і коли вже це має статися, то нехай він буде з клубу верхової їзди... Він майже певен, що з Ервіном Фішером у неї нічого доброго не вийшло, навіть того, що називають "з кимось". Він ніколи не висловить цієї думки вголос, ніколи не стане нічого доводити, ніколи не зможе про це з кимось заговорити, і все ж таки: Сабіна заслуговує на те, щоб мати собі чоловіка, який любив би її по-справжньому, а не отого шолудивого пса, якого він, коли вони залишаються з Кете самі, називає "замаскованим опудалом".
Кете збиралася повернутись від Сабіни аж о шостій. Тепер ще тільки пів на п'яту; машини роз'їхались, усі прощання позаду. Він устиг би ще дійти до села й пішки, але зараз про це шкода й думати — він уже не може просто взяти й піти собі, не може зробити цього навіть на свій страх і ризик. Бляйбль про це слушно сказав у своєму глумливо-щирому привітанні: "Тепер ти належиш самому собі ще менше, ніж належав досі, і сім'ї ти належиш менше, ніж належав колись". Та навіть коли б він і ризикнув... Зрештою, не триматимуть же вони його за полу! Чи все ж таки?.. Навряд, щоб ці невтомні молоді службовці на таке зважились. Навіть якби винним виявився він, усе списали б на них, і цей промах поставили б на карб їм. А крім того, він твердо пообіцяв Гольцпуке не викидати ніяких коників самому й не дозволяти їх Кете, а коли вона щось і намислить, то дати йому, Гольцпуке, про це знати. Кете вже кілька разів щастило вислизнути через парк із дому, дійти лісосмугою аж до Гетціграта, а звідти дістатися без охорони на таксі в місто, і хоч невдовзі її й розшукували,— там-бо в неї тільки дві давні подруги, чиї адреси, звичайно ж, відомі, та ще кав'ярні "Гетцлозер" і "Каінт", взуттєва крамниця "Цвірнер", салони мод "Гольдкрамп" і "Бреслітцер", а також чотири церкви, до яких вона любить заходити,— отож хоч невдовзі її й перехоплювали (один раз навіть уже в таксі дорогою до міста — Гольцпуке, видно, подомовлявся з усіма довколишніми таксомоторними підприємствами), але все це завдає прикрощів та клопоту, вимагає зайвих витрат, і тепер Кете вже й сама визнала себе "наверненою" і "змирилася з тольмсгофенсь-кою в'язницею".
У нього й на мить не зринає сумнів у тому, що всі ці заходи, хай навіть вони здаються безглуздими й зайвими, все ж таки виправдані. Він хоче й повинен остерігатись, у нього й так часом викликають тривогу людські нерви, і його не зовсім заспокоює запевнення Гольцпуке в тому, нібито щодо психології за ними постійно наглядає прекрас-
"ий Аахівець, такий собі Кірнтер. Він добре розуміє, що Р багато речей, про які Гребнітцерові, своєму лікарю, він
коли не розповість. Він ще жодного разу не обмовився про НІ тельну нудьгу величезного кабінету в "Блетхені". І ходи-тиТ супроводом до села йому теж не до душі. Що подумає, скажімо, молодий Гендлер, коли він зайде до церкви, посидить, тоді навідає пастора, про якого всі знають — а Гольцпу-
ке й поготів,_що він виробляє зі своєю Гертою, і який, крім
того (оскільки Вероніці недавно прийшла на розум дотепна ідея подзвонити Кете туди, саме туди), мабуть, і сам про це не здогадуючись, виявився втягненим в усю систему безпеки? Коли він уявляє собі, що може подумати охорона, в ньому згасають всякі поривання. Гольцпуке відрекомендував йому всіх трьох: Гендлер, Цурмак і Люлер—"група людей, які добре розуміють і чудово доповнюють один одного і які у вашої дочки, зятя та внучки зарекомендували себе якнайкраще". Певна річ, він поцікавився про них у Сабіни — подзвонив їй, хоч і знав, що телефон прослуховується, мусить прослуховуватись, і вона дуже хвалила всіх трьох, а надто цього молодого Гендлера, назвавши його чоловіком "дуже серйозним, уважним і чемним".
Знов і знов на гадку йому спадає Сабіна. Тепер вона все частіше звертається до Кете — телефонує, запрошує її до себе, приїздить сама. То все, мабуть, через отого Фіше-ра, який, вдаючись до своїх еротичних та сексуальних вибриків, просто не може обійтися без ілюстрованих журналів.
Устати отак і вирушити в село він не може не тільки через охоронців, а й через власні ноги; вони не хочуть служити тепер так, як служили колись, він уже й не сказав би, щб йому заважає більше — невідчепна охорона чи ноги. Цей веселий настрій, оця досі незнана безтурботність, які з'явилися в нього замість страху, до ніг іще не дійшли, і вони до самісіньких п'ят і досі важкі, задерев'янілі, холодні. Попідруки з Кете він, може, й пішов би, а сам не зважиться, ні,— гляди ще виб'ється з сили й муситиме спертись на того ж таки, скажімо, молодого Гендлера, і тоді чоловікові буде вже не до пильності.