Якби хоч одному з учителів чи вчительок Лені спало на думку пояснити їй, коли вона ще була шестирічною дитиною, що до зоряного неба, такого їй любого, можна застосувати математичні й фізичні закони, то вона б так не сахалася таблиці множення, що була їй така сама осоружна, як іншим людям павуки. Горіхи, яблука, корови і горох на папері, що ними в якийсь вульгарний спосіб намагаються досягти арифметичного реалізму, були їй нецікаві. Математика з Лені не вийшло б, зате хист до природничих наук у неї напевне був, і коли б, крім менделівських квіточок, червоних, білих і рожевих, що рясніли на сторінках підручників і на таблицях, хтось показав їй трохи складніші генетичні процеси, вона, пишно висловлюючись, неодмінно з головою порину ла б у таку матерію. Куца програма з біології позбавила її багатьох радощів, які вона пізнала вже аж дорослою, відтворюючи дешевими акварельними фарбами складні органічні процеси. Як запевняє ван Дорн, свідченням якої можна вірити, їй навіки запам'яталася одна подробиця з дошкільного життя Лені, що й досі видається їй такою самою "несвітською", як і таблиці з статевими органами. Ще дитиною Лені дуже цікавилася необхідністю виділення екскрементів і — на жаль! — марно домагалася пояснень цьому явищу, допитуючись: "Тьху, що це таке з мене лізе?" Ні мати, ні Марія ван Дорн не дали їй таких пояснень!
Тільки другому з тих двох чоловіків, з якими Лені мала досі інтимні стосунки, і саме чужинцеві, та ще й радянській людині, судилося відкрити, що вона здатна до гідної подиву чуттєвої і розумової активності. Йому ж таки Лені оповіла те — від кінця 1943 до середини 1945 року вона була далеко не така мовчазна, як тепер,— що згодом від неї почула й Маргрет: що вона вперше спізнала цілковите "чуттєве вдоволення" шістнадцятирічною дівчиною, коли, тільки-но випущена з інтернату, червневого надвечір'я виїхала на велосипеді за місто і, лежачи горілиць у вересі, "розкинувшись і вся віддаючись" (Маргрет зі слів Лені), дивлячись у зоряне небо, де ще палахкотіла вечірня заграва, досягла тієї вершини блаженства, якої тепер надто часто прагнуть; Лені, як вона оповідала Борисові, а потім переповідала Маргрет, лежала простягнена й "відкрита" на теплім вересі і почувала себе так, наче її хто "брав", а вона "віддавалась"; і вона б нітрохи не здивувалася — так Лені пояснювала згодом Маргрет,— якби тоді була завагітніла. Тому їй зовсім не здається незбагненним те, що непорочна діва народила сина.
Ліцей Лені залишила з поганим свідоцтвом: з релігії і математики там стояли незадовільні оцінки. Вона пішла на два з половиною роки до пансіону, де її вчили домоведення, німецької мови, релігії, трохи історії (до Реформації) і музики (піаніно).
Перше ніж звести пам'ятник одній покійній черниці, що відіграла в освіті Лені таку саму вирішальну роль, як і той радянський громадянин, до якого ми ще будемо не раз вертатися, треба згадати трьох живих іще черниць, що виступають як свідки; хоч вони зустрічалися з Лені тридцять чотири і* відп., тридцять два роки тому, але ще добре пам'ятають її, і всі три — авт. з олівцем і записником відшукав їх у трьох різних місцевостях — вигукнули, тільки-но почувши ім'я Лені: "Ага, Груйтен!" Цей вигук, однаковий у всіх трьох, здається авт. дуже важливим, бо він свідчить, яке велике враження справляла на всіх Лені.
Оскільки не лише вигук "Ага, Груйтен!", а й певні фізичні прикмети в усіх трьох черниць однакові, то, щоб не наганяти рядків, деякі подробиці можна узагальнити. В усіх трьох, як то кажуть, пергаментна шкіра: ледь натягнена на вилицях, жовтава, трохи зморшкувата; всі три частували (або веліли почастувати) авт. чаєм. Не через невдячність, а тільки задля об'єктивності, треба зазначити, що чай в усіх трьох був не дуже міцний; усі три почали кашляти, як авт. закурив (не спитавши, хоч це було й нечемно, дозволу, тому що боявся дістати відмову); всі три приймали його в майже такій самій вітальні, оздобленій відбитками з гравюр на релігійні теми, розп'яттям, портретом теперішнього папи і свого кардинала; всі три столи в трьох різних вітальнях були накриті плюшевими скатертями; всі стільці були незручні; всі три черниці одного віку — десь від сімдесяти до сімдесяти двох років.
Перша з них, сестра Колумбанус, була директрисою ліцею, в якому Лені провчилася два роки з такими мізерними успіхами. Це ефірна особа з бляклими, дуже розумними очима; майже весь час, поки тривало інтерв'ю, вона сиділа й хитала головою — дорікала собі, що свого часу не виявила захованих у Лені здібностей: "У ній щось було, навіть щось сильне, а ми його не добачили". Сестра Колумбанус — математик з науковим ступенем, вона ще й тепер читає (з лупою!) фахову літературу. Це чистий тип жадібної до знань жінки з ранньої епохи емансипації; на жаль, у чернечому вбранні таких жінок дуже рідко помічають і ще рідше цінують. Коли авт. почав увічливо розпитувати сестру Колумбанус про її власний життєвий шлях, вона розповіла, що ще 1918 року ходила у спідниці з мішковини і її дужче висміювали, паплюжили і зневажали, ніж багатьох теперішніх хіппі. Дізнавшись від авт. про деякі подробиці з життя Лені, вона сказала, зітхнувши, хоч у голосі її чутно було захват: "Самі крайнощі, авжеж,— таким її життя й мало бути".
Зауваження це спантеличило авт. Прощаючись, він засоромлено глянув на чотири кричуще вульгарні недокурки, що лишилися в керамічній попільничці, зробленій у вигляді виноградного листка; нею, мабуть, користувалися рідко, хіба часом там догасала сигара якогось прелата.
Друга черниця, сестра Пруденція, навчала колись Лені німецької мови й літератури. Вона була трішки не така шляхетна на вигляд, як сестра Колумбанус, мала трішки рожевіші щоки; це не означало, що вона була рожевощока, тільки давній колір її щік був ще помітний, а обличчя сестри Колумбанус безперечно світилося блідістю, набутою ще в молоді роки. Сестра Пруденція (її вигук, коли вона почула ім'я Лені, див. вище!) додала кілька несподіваних деталей. "Я все робила,— сказала вона,— щоб утримати її в школі, але нічого не помогло, хоч я й поставила їй з німецької "чотири", і вона заслужила таку оцінку: написала чудовий твір про "Маркізу д'О..."1; ця річ, бачите, була не те що не рекомендована, а навіть дуже небажана, через свій, так би мовити, дражливий зміст,— але я вважала і вважаю, що чотирнадцятирічна дівчина може спокійно читати її і мати про неї свою думку; і ось Груйтен написала щось незвичайне, а саме: палкий захист графа Ф., екскурс у царину... ну, сказати б, чисто чоловічих почуттів. Я була вражена... чудова праця, майже на "п'ять"... Але вона мала незадовільну оцінку з релігії, власне, виправлену одиницю, бо ж не хотілося вліпити дівчині одиницю з релігії, а також тверду, напевне зароблену двійку з математики, яку сестрі Колумбанус довелося їй поставити, хоч і з сльозами на очах, але ж вона повинна була оцінити її знання справедливо,— і Груйтен зникла... пішла з ліцею, мусила піти".
Із сестер і вчительок пансіону, в якому Лені навчалася з чотирнадцяти і майже до сімнадцяти років, треба було ще тільки розшукати третю із згаданих тут черниць, сестру Цецілію. Це вона два з половиною роки давала Лені приватні уроки гри на піаніно; сестра Цецілія зразу відчула музикальність Лені, але її жахала, просто доводила до розпачу нездатність дівчини не тільки читати ноти, а навіть пов'язувати з прочитаною нотою певний звук. Перші шість місяців вона тільки те й робила, що програвала Лені платівки, а потім наказувала їй просто відтворити мелодію — ризикований, як каже сестра Цецілія, проте вдалий експеримент; він навіть довів, каже сестра Цецілія, "що Лені спроможна була розпізнати не лише мелодії і ритми, а й побудову музичних творів". Та як — сестра Цецілія довго зітхає— навчити Лені читати ноти, що вкрай необхідно? І тоді їй спала на думку майже геніальна ідея: спробувати кружний шлях, через географію. Щоправда, учениці діставали в ліцеї дуже куці знання з географії — вони в основному повинні були знати напам'ять
"Маркіза д'О..."— новела німецького письменника Г. фон Клейста (1777 — 1811).
і показувати на карті всі притоки Рейну, а також височини й округи, що їх ті притоки розмежовують; а все ж Лені навчилася читати карту: страшенно покручену чорну риску між Гунсрюком і Ейфелем вона сприймала не тільки як чорну покручену риску, а як позначку річки Мозель, що існує насправді. І спроба вдалася: Лені опанувала ноти, важко, неохоче, інколи плачучи з люті, проте опанувала. А що сестра Цецілія отримала від батька Лені добрий гонорар, який пішов до каси ордену, то вона відчувала себе зобов'язаною "навчити Лені й музики". їй і це вдалося, і "що мене в ній здивувало: вона зразу відчула, що Шуберт її межа; спроба піти далі скінчилася так жалюгідно, що навіть я порадила їй залишитися в тих її межах, хоч батько домагався, щоб вона грала Моцарта, Бетховена й таке інше".
Ще одне зауваження про шкіру сестри Це цілії: місцями вона була ще молочного кольору, лагідно-біла, не зовсім суха; авт. щиро признається, що він відчув бажання, може, й не зовсім пристойне, оглянути на більшій площині шкіру цієї милої черниці, що постарілася в безшлюб'ї, хай би навіть його запідозрили в геронтофілії. На жаль, сестра Цецілія, після того як авт. спитав її про одну черницю того самого ордену, яка відіграла в житті Лені дуже важливу роль, стала демонстративно холодна, майже непривітна.
Тут можна тільки окреслити в загальних рисах те, що, будемо сподіватися, в подальшій оповіді пощастить довести: що Лені — невизнаний геній чуттєвості. На жаль, її довгий час вважали просто "дурепою": це означення таке зручне, що ним залюбки користуються де треба й де не треба. Старий Гойзер признається, що й тепер ще зараховує Лені до цієї категорії.
Може скластися думка, що Лені, яка завжди любила смачно попоїсти, з великим запалом навчалася куховарства, а домоведення було її улюбленим предметом. Анітрохи: хоч куховарства вчили біля плити й кухонного столу, на матеріалі, який можна було побачити, понюхати, покуштувати й відчути на дотик, воно здавалося Лені (якщо авт. вірно зрозумів деякі зауваження сестри Це цілії) абстрактнішим за математику й таким самим платонічним, як уроки релігії.