Чорнильне серце

Корнелія Функе

Сторінка 3 з 78

Воно було таке гаряче, що обпекло губи. Вона швиденько притисла до них холодного ножа.

– Мені ще треба дещо спакувати в майстерні, – сказав Мо, відсовуючи стільця. – Я швиденько. Ти, звісно, зморена, але поспиш потім, в автобусі.

Меґі кивнула головою й перевела погляд на вікно. Ранок видався похмурий. Над полями, що тяглися аж до недалеких пагорбів, висів туман, і дівчинці здалося, що нічні тіні поховалися поміж деревами.

– Спакуй їжу й прихопи з собою кілька книжок! – гукнув з передпокою Мо.

Так наче Меґі їде в дорогу вперше! Батько ще багато років тому змайстрував скриньку для її улюблених книжок, які вона щоразу брала в такі поїздки – тривалі й короткі, далекі й не дуже далекі. "У чужім краю непогано мати з собою власні книжки", – завжди казав Мо. Сам він також щоразу прихоплював їх із собою добрий десяток, не менше.

Мо пофарбував скриньку лаком – червоним, як улюблена квітка Меґі мак самосій. Його пелюстки легко можна було засушувати між сторінками в книжках, а маточка, коли її притиснути до шкіри, залишала слід у вигляді зірочки. На покришці Мо гарною в’яззю вивів: "Скарби Меґі", а всередині оббив скриньку лискучою чорною тафтою. Щоправда, тієї оббивки й не видно було, бо всю скриньку Меґі закладала своїми улюбленими книжками. І після кожної поїздки, після кожного міста чи села, де вони побували, цих книжок усе прибувало й прибувало.

"Коли береш із собою книжку, – сказав Мо, кладучи до скриньки першу, – то стається диво: книжка починає збирати твої спогади. А згодом досить лише її розгорнути, й відразу ніби опиняєшся там, де читав ті сторінки вперше. Перебіг очима кілька слів – і повертається все: краєвиди, запахи, смак морозива, яке ти їв, коли читав… Повір, книжки – однаково що липучка для мух. Ні до чого іншого спогади не прилипають так, як до книжкових сторінок".

Схоже, він таки мав рацію. Але Меґі щоразу брала з собою книжки ще й з іншої причини. У чужині вони були для неї наче домівкою – знайомі голоси, друзі, які ніколи з нею не сварилися, розумні, сильні, відважні друзі, що пройшли вогонь і воду, повсюди побували й зазнали численних пригод. Книжки підбадьорювали Меґі, коли в неї було сумно на душі, проганяли нудьгу, а Мо тим часом кроїв шкіру й тканину, заново зшивав розсипані старі сторінки, що їх десятками років шарпали сотні пальців.

Декотрі книжки Меґі брала з собою щоразу, інші лишалися вдома, бо не пасували до поїздки або мали поступитися місцем якійсь новій, ще не відомій історії.

Меґі провела рукою по округлих корінцях. Які ж книжки вибрати цього разу? Які історії допоможуть побороти страх, що проник до їхнього дому минулої ночі? "Може, взяти яку небудь історію про брехню?" – подумала Меґі. Мо обманув її. Хоча знав, що вона завжди помічає обман по його носі. "Піноккіо", – спало на думку Меґі. Та ні, надто моторошно. І дуже сумно. Та однаково треба брати щось захопливе, таке, щоб прогнати з голови всі думки, навіть найпохмуріші. Може, щось про відьом? Так, вона візьме про відьом, про лисих відьом, які перетворюють дітей на мишей. А також про Одіссея з його циклопом та чародійкою, що обертає воїнів на свиней. Навряд чи їхня з Мо поїздка буде небезпечніша, ніж подорож Одіссея. Чи все ж таки небезпечніша?

Ліворуч під стінкою, в скриньці, лежали дві книжки з картинками. По цих книжках Меґі вчилася читати. Їй було тоді п’ять років, і на сторінках ще й досі лишалися сліди від її нетерплячого вказівного пальчика. А на самому дні, під рештою книжок, лежали ті, що їх Меґі зробила сама. Цілими днями вона вирізала й клеїла, малювала все нові й нові картинки, а Мо мав підписувати їх, як от: "Янгол зі щасливим личком. На згадку Мо від Меґі". Своє ім’я вона виводила сама й щоразу писала його з двома "ґ". Меґі поглянула на незграбні літери й поклала ту невеличку книжку знову до скриньки. Оправити її доньці допоміг, певна річ, Мо. Усі її саморобні книжечки він оправляв у різнобарвний папір, а для решти книжок подарував їй спеціальну печатку з її ім’ям і зображенням однорога. Печатку вона ставила щоразу на першій сторінці: іноді чорним чорнилом, іноді червоним – як їй подобалось. Та книжок Мо їй ніколи вголос не читав. Жодного разу.

Він підкидав її високо над головою, носив на плечах і вчив, як із пір’їн чорного дрозда робити закладки для книжок. Але ніколи їй не читав. Жодного разу, жодного слова, хоч би скільки вона клала йому на коліна книжку. Тож Меґі довелося самій навчатися, що означають оті чорні знаки, самій відкривати для себе їхній чарівний світ…

Меґі випросталась.

У скриньці лишалося ще трохи місця. Цікаво, чи не має Мо якої небудь новенької книжки – такої грубенької, такої чудової пречудової, щоб можна було взяти її з собою?..

Двері до його майстерні були причинені.

– Мо!

Меґі натисла на клямку. Довгий робочий стіл був чистий чистісінький, – жодного штемпеля, жодного ножа. Мо справді все спакував. Отже, він таки її не обманув?

Меґі переступила поріг майстерні й роззирнулася. Двері до "золотої комірки" стояли прочинені. Власне, це була звичайна невеличка комірчина, однак Меґі охрестила її так через те, що батько зберігав там найцінніші матеріали й речі: тонюсіньку шкіру, мармуровий папір, штемпелі, якими він ставив на м’якій шкірі золоте тиснення… Меґі встромила голову в прочинені двері й побачила Мо: той саме загортав у пакувальний папір якусь книжку. Вона була не дужа велика й не дуже товста, блідо зелена лляна палітурка пошарпана… Однак роздивитися щось більше Меґі не встигла: Мо, щойно вгледівши доньку, поквапно сховав книжку за спину.

– Що ти тут робиш? – напустився батько на дівчинку.

– Я… – На хвилю в Меґі від переляку відібрало мову – таке похмуре було в Мо обличчя. – Просто я хотіла спитати, чи не маєш ти для мене ще якої небудь книжки… Бо ті, що в моїй кімнаті, я вже всі прочитала і…

Мо провів долонею по обличчю.

– Ну, звісно. Що небудь знайду неодмінно, – сказав він, але очі його ніби промовляли: "Іди звідси, Меґі, йди". А за спиною в нього шарудів обгортковий папір. – Зараз я прийду до тебе. Просто мені треба тут іще дещо спакувати. Гаразд?

Невдовзі він приніс їй три книжки. Але тієї, котру загорнув у папір, серед них не було.

За годину вони винесли речі у двір. Вийшовши з будинку, Меґі мерзлякувато зіщулилась. Ранок видався холодний, як дощ минулої ночі, а бліде сонце нагадувало кашкета, якого хтось забув у похмурому небі.

Вони не прожили в цьому старому дворі ще й року. Меґі подобався краєвид із пагорбами довкруг, ластів'ячі гнізда під дахом, пересохлий колодязь, який зяяв такою чорнотою, що здавалося, ніби він сягав самого центру землі. Будинок з усіма його порожніми кімнатами, де мешкали жирні павуки й завжди гуляли протяги, здавався їй аж надто великим, однак платити за нього доводилося не багато, а Мо мав досить місця для своїх книжок і для майстерні. До того ж поряд із будинком був курник і повітка, в якій тепер стояв лише їхній старенький мікроавтобус, хоча в ній краще було б тримати кількох корів чи коня. "їх, Меґі, треба доїти, – сказав Мо, коли вона якось запропонувала була завести двох трьох корів. – Рано вранці. Дуже, дуже рано. І то щодня!" "А як щодо коня? – запитала тоді вона. – Коня має й Пеппі Довгапанчоха. І обходиться навіть без повітки!"

Меґі була б рада й кільком курям чи козі, але ж і їх треба щодня годувати, а вони з батьком надто часто від’їздили. Отож у Меґі лишилася тільки руда кішка, яка час від часу навідувалася до них, коли їй набридало гризтися із собаками в сусідньому дворі. Там жив буркотливий старий селянин – єдиний їхній сусіда. Його собаки іноді так моторошно вили, що Меґі мусила затуляти вуха. До найближчого села, куди Меґі ходила до школи й де мешкали дві її подруги, можна було доїхати за двадцять хвилин велосипедом, але батько зазвичай відвозив її автобусиком, бо вузький путівець завжди був безлюдний і пролягав через поля й темні переліски.

– О Господи, що це ти сюди понакладала? Чи не цеглин? – спитав Мо, коли виносив надвір її скриньку з книжками.

– Ти ж бо сам завжди кажеш: книжки мають бути важкі, бо в них – цілий світ, – відповіла Меґі, на що батько всміхнувся – вперше за цілий ранок.

Автобусик, що в занедбаній повітці нагадував якусь незграбну строкату тварину, був для Меґі рідніший від усіх будинків, де їм із Мо випадало мешкати. Ніде не спалося їй так солодко й міцно, як у ліжку, що його в автобусику змайстрував для неї батько. Був тут, звичайно, і стіл, у кутку – кухонька й лавка, під відкидним сидінням якої зберігалися путівники, міські карти й зачитані кишенькові книжечки.

Так, Меґі любила свого автобусика. Та цього ранку сідати в нього вона не поспішала. Коли Мо ще раз повернувся до будинку, щоб замкнути двері, в Меґі раптом зринуло таке відчуття, ніби вони вже ніколи сюди не повернуться, ніби ця їхня поїздка завершиться інакше, ніж усі попередні, ніби вони їхатимуть усе далі й далі, втікаючи від чогось такого, що й назви не має. Принаймні від того, про що їй не хотів казати батько.

– Отже, з Богом, на південь! – тільки й кинув він, умощуючись за кермом.

І вони рушили – ні з ким не попрощавшись, раннього ранку, що пахнув дощем.

Та біля воріт їх уже очікував Вогнерукий.

На південь

– За Дрімучим лісом – широкий світ, – мовив пацюк. – Але нас він не обходить – ні тебе, ні мене. Я там іще зроду не був і ніколи туди не поткнуся. А ти – й поготів, якщо маєш бодай крихту здорового глузду.

Кеннет Ґреєм. Вітер у вербах

Вогнерукий, мабуть, уже давно стояв на вулиці, по той бік кам’яної огорожі. Сотні разів – ба більше! – Меґі, міцно заплющивши очі, походжала на цьому мурі туди сюди – до іржавих завіс на воротах і назад – і виразно уявляла собі або тигра з бурштиново жовтими очима, що зачаївся в бамбукових заростях під огорожею, або бистрину з порогами, яка пінилася праворуч і ліворуч від неї.

Тепер тут стояв лише Вогнерукий. Але досить було Меґі тільки вздріти його, як серце в неї шалено закалатало. Він вигулькнув перед автобусиком так несподівано, що Мо мало не налетів на нього. Вогнерукий був у самому светрі й, щоб зігрітися, обхопив себе руками за плечі. Його пальто, мабуть, було ще мокре після дощу, але чуб уже просох, і тепер рудуваті пасма спадали на вкрите рубцями обличчя.

Мо лайнувся, вимкнув двигуна й виліз із автобусика.

1 2 3 4 5 6 7