Їй подобалася можливість перебувати в оточенні пристрасті, але самій зберігати спокій, як це водиться між усіма внутрішньо холодними і байдужими людьми. Тож вона призначила йому зустріч у кондитерській, де, як їй раптом пригадалося, вона ще юною дівчиною вже була колись на побаченні з одним актором. Тепер їй здавалися неймовірно дитячими і його тодішнє обожнювання, і її власна безтурботність. Вона осміхнулася на думку про те, як дивно, що тепер у її житті знову з'являється романтика, якої вона була позбавлена протягом усіх років шлюбу. І вона вже майже раділа вчорашній неприємній зустрічі, яка дала їй справді сильні відчуття, що від них досі тремтіли її нерви, хоча вона, звичайно, досить швидко заспокоювала їх.
Цього разу вона вбралася у темну сукню, яка нічим не виділялася б у натовпі, та інший капелюшок, щоб на випадок нової зустрічі із переслідувачкою бути менш упізнаваною. Її рука потяглася до полиці, де лежала дуже густа вуаль, яка приховувала риси обличчя, але раптовий напад упертості примусив відкласти вуаль убік. Чому це вона, шанована жінка, має боятися вийти на вулицю через якусь незнайомку? І от страх перед небезпекою уже перетворився на незвичне, небезпечне і спокусливе лоскотання нервів, на готовність до поєдинку, яка примушує отримувати задоволення від доторку до холодного леза шаблі чи зазирання в чорне дуло револьвера, де зачаїлася спресована смерть. Це нервове тремтіння, передчуття пригоди вносили у її спокійне життя щось досі незнане, близькість пригоди приваблювала, розпалювала азарт до гри, а новизна відчуття незвично напружувала нерви, і здавалося, ніби по всьому тілу пробігають електричні розряди.
Вона пережила коротенький напад страху тільки з самого початку, щойно вийшла на вулицю, – це було схоже на пронизливий холод, який пробирає аж до кісток, коли запихаєш у воду кінчики пальців ноги перед тим, як занурити у хвилі все тіло. Але за мить цей холод минув, і вона відчула незвичний приплив енергії, радості життя, незнайоме їй досі бажання ступати якомога легше, пружніше і впевненіше, високо підіймати ноги і стрімко ступати вперед. Їй стало майже прикро за те, що кондитерська розташована так близько від дому, бо хотілося б рухатися у цьому напруженому ритмі якомога довше, поспішаючи на магічний поклик пригоди. Час до призначеного побачення спливав швидко, а відчуття приємної певності у серці підказувало їй, що коханий уже чекає на неї. Він сидів за столиком у кутку, і коли вона зайшла, схопився з місця з таким запалом, що це приємно розчулило її, і водночас їй стало трохи соромно за нього. Вона змушена була зробити йому зауваження і попросила говорити тихіше, бо він просто з порога накинувся на неї з цілим потоком питань і докорів. Вона так і не назвала справжньої причини свого рішення, а лише невизначеними натяками розпалила його ще більше. Тепер вона була недосяжною для його бажань і навіть не обіцяла нічого в майбутньому, бо відчула, як сильно збуджує його ця загадкова і раптова неприступність, відмова від побачень… Коли після півгодинної гарячкової розмови вона покинула його, не подавши навіть надії на якусь ніжність, у неї всередині спалахнуло дивне відчуття, знайоме ще з юності, але відтоді забуте. Їй здавалося, що десь глибоко в неї всередині горить невеличкий вогник, який тільки чекає вітру, щоб розгорітися по-справжньому і вибухнути потужним полум'ям. Вона сміливо відповідала на кожен зацікавлений чоловічий погляд на вулиці, і такий несподіваний успіх змусив її раптом зупинитися перед дзеркалом у квіткарні і роздивитися власну вроду на тлі червоних троянд і вкритих краплями води фіалкових пелюсток. Її очі блищали від збудження, вона відчувала себе легкою і юною, на напіврозкритих вустах сяяла посмішка, а тіло рухалося так плавно, ніби от-от мало злетіти. Їй хотілося позбутися всіх зовнішніх умовностей, хотілося танцювати й підстрибувати, вивільнитися зі звичного ритму власної ходи. Але дзвони церкви Святого Михайла, повз яку вона саме проходила, нагадали, що час повертатися додому, у вузький упорядкований світ. З часів свого дівоцтва не відчувала вона такої легкості і такого чуттєвого пориву – ні в перші роки шлюбу, ні в обіймах коханця. Уже незабаром їй доведеться пожертвувати цією легкістю, натхненням і чуттєвим напруженням, щоб знову повернутися до розміреного домашнього розпорядку, і думка про це була нестерпною. Пані Ірене втомлено попрямувала далі. Перед під'їздом свого будинку ще раз нерішуче зупинилася і на повні груди вдихнула гаряче повітря, відчула неспокій цього незвичного моменту і те, як глибоко в серці завмирає останній поштовх щойно пережитої пригоди.
Раптом хтось торкнувся її плеча. Вона озирнулася.
– Що… що ви знову хочете від мене? – запитала вона, перелякана на смерть, коли побачила перед собою ненависне обличчя переслідувачки, і відразу ж злякалася ще більше, бо цими словами мимоволі видала себе.
Адже вона збиралася робити вигляд, ніби не впізнає цієї жінки, якщо зустріне її ще колись, заперечувати усі її слова і зустріти домагання сміливо і з гідністю.
… Але тепер було вже пізно.
– Я чекаю на вас уже півгодини, пані Ваґнер.
Ірене здригнулася, почувши власне ім'я. Ця особа знала, як її звати і де вона живе. Тепер для неї усе втрачено, її доля опинилася в руках цієї жінки. На губах застигли старанно приготовані і завчені слова, але язик її був паралізований і вона не могла вимовити ні звука.
– Уже півгодини чекаю, пані Ваґнер.
Жінка повторила свої слова з погрозою, ніби дорікала Ірене.
– Чого ви хочете… Чого ви хочете від мене…
– Ви добре знаєте, чого я хочу, пані Ваґнер, – на звук свого імені Ірене знову здригнулася. – Ви дуже добре знаєте, чому я прийшла.
– Я не бачила його більше… дайте мені спокій… я більше ніколи не побачу його… ніколи…
Жінка зачекала, поки в Ірене від хвилювання перехопить подих. А потім сказала, грубо, ніби до своєї підлеглої:
– Не брешіть! Я ходила за вами аж до кондитерської, – і, побачивши, як Ірене злякано відступає, додала ще більш зверхньо: – Це тепер моє основне заняття, бо з роботи мене потурили, як вони кажуть, "через скрутні часи". Самі знаєте, як воно буває. Тож нічого не залишається, як тільки побільше бувати на свіжому повітрі, знаєте, гуляти… як усі порядні пані.
Вона вимовила це з холодною злістю, яка вколола Ірене у саме серце і примусила відчути себе беззахисною перед оголеною брутальністю і підлістю цієї особи. Їй ставало все страшніше від думки, що жінка може знову заговорити голосніше або що надійде чоловік і тоді все втрачено. Тремтячими руками намацала вона свою сріблясту сумочку і витягла з гаманця усі гроші, які там були. З відразою увіпхнула купюри до рук жінки, а та вже виставила долоню, впевнена, що здобич її не омине. Але тепер ця рука не здригнулася і не відсмикнулася засоромлено, коли отримала гроші, як було попереднього разу, а застигла в повітрі, розчепіривши пальці, ніби кігті.
– Дайте і сумку, щоб гроші часом не загубилися! – зверхньо вимовив викривлений рот, і жінка засміялася, видаючи тихий гортанний звук.
Ірене уважно подивилася в її очі, але витримала лише мить і змушена була відвести погляд. Цю нахабну і підлу зверхність неможливо було витерпіти. Відраза пронизала її тіло, ніби пекучий біль. Геть, геть, подалі звідси, тільки б не бачити більше цього обличчя! Вона відвернулася, швидким рухом тицьнула жінці дорогу торбинку і вибігла сходами догори, гнана страхом.
Чоловіка ще не було вдома, тож можна було дозволити собі з розгону впасти на диван і лежати нерухомо, ніби після удару молотком, тільки пальці час від часу пронизувало дрібне тремтіння, яке хвилями розходилося аж до плечей. Ніщо в її тілі не боронилося проти цього нападу визволеного жаху. Аж коли вона почула з коридору голос чоловіка, то знайшла в собі сили встати і перейти до іншої кімнати. Її рухи були механічними, а тіло ніби враз утратило здатність відчувати.
І ось страх міцно вкорінився в її домі і не збирався нікуди тікати. Протягом численних, нічим не заповнених годин вона знову і знову прокручувала перед собою деталі жахливої зустрічі, усе чіткіше усвідомлюючи безнадійність своєї ситуації. Ірене не знала, звідки жінка могла довідатися її ім'я й адресу, але не було жодного сумніву, що та використає своє знання і тепер весь час вимагатиме гроші. Тим більше, що перші спроби пройшли так вдало. Минуть роки, а жінка продовжуватиме липнути до неї як гриб-паразит до дерева, і позбутися її не допоможуть навіть найвідчайдушніші зусилля, бо хоча чоловік пані Ірене достатньо заможний, без його відома вона не зможе знайти достатньої суми, яка раз і назавжди позбавить її жахливої незнайомки. А крім того, пані Ірене добре знала з розповідей чоловіка, що домовленості та угоди з такими безсоромними, позбавленими честі людьми не мають жодної вартості. Вона припускала, що їй удасться відсунути катастрофу ще на місяць, максимум на два, а потім хитка будівля її сімейного щастя неминуче розвалиться. Те, що вона потягне незнайомку до безодні разом із собою, давало єдину, хоча і слабку втіху. Бо шість місяців ув'язнення для такої особи, яка напевно уже бувала під арештом, значили явно небагато, натомість самій Ірене загрожувала докорінна зміна способу життя, а підсвідомо вона відчувала, що існувати інакше просто не здатна. Починати життя спочатку після втрати честі і з вічною плямою на репутації здавалося їй чимось геть нездійсненним, адже досі життя не ставило перед нею випробувань, а лише осипало подарунками, і все давалося їй надто легко, без жодних зусиль. А крім того, у неї були діти, чоловік, дім, усе це давно стало невід'ємною частиною її єства, її світу. І вона дуже чітко усвідомила це саме тепер, коли раптом виникла небезпека втратити їх. Раніше такі речі завжди були для неї абстрактними, а тепер раптом виявилося, що вони життєво необхідні, страшенно важливі, і їй не вкладалася в голові, видавалася неможливою, фантастичною думка про те, що якась чужинка, прийшовши просто з вулиці, може зруйнувати все це одним-єдиним словом.
Зі страхітливою певністю вона усвідомлювала, що катастрофа неминуча і уникнути її неможливо. Але що… що саме трапиться? Відповідь на це питання вона шукала з ранку й до вечора.