Бувайте, і дякуємо за рибу

Дуглас Адамс

Douglas Adams

So Long, And Thanks For All The Fish

Путівник по Галактиці для космотуристів – 4

Переклав з англійської Васьківський Василь

Бувайте, і дякуємо за рибу

Джейн

з вдячністю

Ріку та Хейді за те, що позичили трохи своїх постійних пригод,

Моґенс та Енді та всім жителям Ханшем Корт за цілий ряд непостійних пригод,

і особливо Сонні Мета, яка постійно залишалася собою за будь-яких пригод

Далеко від центральних магістралей, на західній околиці Галактики, у глушині, є непримітне жовте світило.

А за дев'яносто два мільйони, з невеликим лишком, миль від нього по геліоцентричній орбіті обертається нічим непоказна блакитна планета. Вершини еволюції на ній сягнула біологічна форма, що походила від приматів. Яскравим свідченням примітивності цієї біоформи може бути хоча б той факт, що її представники й досі вважають найбільшим досягненням технічного прогресу електронні годинники.

Єдине, що по-справжньому хвилювало людство (саме так називали себе представники біоформи блакитної планети), так це чому більшість людей більшість часу були нещасними. Для вирішення цієї проблеми пропонували багато різних способів, проте майже всі вони були пов'язані з рухом маленьких зелених шматочків паперу, що не може не здивувати, адже це не шматочки були нещасними.

А проблема так і залишалась не вирішеною: багато людей почувались нещасними, більшість з яких, вважали себе жалюгідними, навіть ті з них, які мали електронні годинники.

Все більше і більше людей приходили до висновку, що даремно їх предки колись спустились з дерев на землю. А деякі вважали навіть дерева невдалим кроком, і взагалі не варто було покидати воду.

І ось, одного четверга, приблизно дві тисячі років після того як одного чоловіка прибили до хреста за те, що він намагався всіх переконати, що було б чудово, якби всі ставилися добре один до одного; самотня дівчина, що сиділа в маленькому кафе у Рікмансворт, раптом усвідомила чому все йшло шкереберть весь цей час. Вона була впевнена як зробити світ гарним і щасливим місцем. Цього разу все буде правильно, все спрацює, і більше нікого не доведеться ні до чого прибивати.

Шкода, однак, перед тим як вона добігла до телефону, щоб повідомити комусь своє рішення, відбулася неймовірно дурна катастрофа, і цю ідею було втрачено назавжди.

Це її історія.

Розділ 1

Того вечора сутінки опустилися рано, що було нормально для цієї пори року.

Було прохолодно і вітряно, що також було нормально.

Задощило. Це було особливо нормально.

На землю почав опускатися космічний корабель. Це було ненормально.

Навколо було ані душі, тому ніхто не міг побачити його. Лише нерозумні чотириногі стали свідками посадки корабля. Проте вони не мали і найменшої ідеї, що з ним робити, чи що будуть робити з ними. Тому вони й зробили те, що робили зазвичай: почали розбігатися на всі боки і ховатися один під одного, хоча це ніколи не спрацьовувало.

Корабель ковзнув через хмари, легко балансуючи за допомогою світлового променя.

Непомітний здалеку через блискавку і грозові хмари, зблизька він був напрочуд гарним: доволі невеликий за розміром і мав сірий корпус елегантної форми.

Звичайно, ніхто і гадки не мав якого розміру чи форми бувають різні види інопланетян. Проте, якщо ви візьмете до уваги останній звіт Міжгалактичного Цензусу, як найбільш точний покажчик статистичних середніх значень, то зробите припущення, що в кораблі знаходиться близько шести осіб, і будете праві.

Хоча ви напевно здогадалися би про це в будь-якому випадку. Звіт Цензусу, як і більшість подібних опитувань, коштував страшенної купи грошей, але так і не сказав нікому нічого такого, чого вони вже не знали. Крім, хіба що, того, що в середньому кожна особа в Галактиці має 2,4 ноги і тримає домашню гієну. Оскільки це було чистою неправдою, результати опитування, зрештою, визнали ідіотськими.

Космічний корабель легенько ковзнув через пелену дощу. Його приглушені операційні вогні зі смаком огортали корпус веселками. Він ледь чутно гудів. З наближенням корабля гул поступово ставав голоснішим і глибшим, а на висоті шести дюймів від землі перетворився у важкі пульсуючі хвилі.

Нарешті він сів і затих.

Відчинився люк. Спустилися східці.

Через прохід у чорну і мокру ніч виривалось світло. Промайнули дві тіні.

Серед світла з'явилася висока постать, озирнулася навколо, здригнулася і поспішила вниз сходами. Під рукою в неї був великий пакет для покупок.

Вона повернулася назад і різким хвилястим рухом помахала у бік корабля. Дощ струменів крізь її волосся.

— Дякую, — крикнула постать, — Велика спа...

Слова заглушив несподіваний удар грому. Фігура з острахом подивилась вгору, а потім раптово почала ритися в пакеті, який, як виявилось, мав дірку на дні.

На пакеті великим літерами було написано (зрозумілими для будь-кого хто знав Центуріанську мову) БЕЗМИТНИЙ МЕГАМАРКЕТ, ПОРТ БРАСТА, АЛЬФА ЦЕНТАВРА. ОТРИМАЙТЕ ОДНОГО З ДВАДЦЯТИ ДВОХ СЛОНІВ З ПІДІГРІВОМ У КОСМІЧНОМУ ЧОВНІ.

— Зачекайте! — крикнула постать, інтенсивно махаючи руками.

І східці, які вже було почали складатися, зупинилися, знову розклалися і дозволили фігурі увійти.

Через кілька секунд постать знову з'явилася, але тепер в руках в неї був пошарпаний і заяложений рушник, який вона кинула до пакету. Вона знову помахала рукою, притисла пакет ближче до тіла і побігла шукати прихисток серед дерев. А в цей час корабель за неювже почав злітати.

Через небо промайнула блискавка і змусила постать на мить застигнути, а потім бігти, шукаючи найкоротшого шляху, до дерев. Фігура хутко бігла по вологій землі, ковзаючи то тут, то там, зіщулившись від холодного дощу, який сипав все з більшою і більшою силою, ніби його жбурляли прямо з неба.

Її ноги хлюпали по грязюці. Десь за пагорбами прогриміло. Вона зробила безуспішну спробу витерти з лиця воду і зупинилася.

Знову спалахи світла.

Але цього разу це не блискавки, а більш приглушене світло, яке помалу мелькало за горизонтом.

Постать знову застигла, а потім подвоїла швидкість в напрямку світла.

Місцевість почала підніматися, ставати крутішою і через двісті чи триста ярдів привела до перешкоди. Постать зупинилася, оглянула бар'єр, перекинула пакет, який досі тягнули із собою, і перелізла сама.

Тільки-но її ноги торкнулися землі на іншому боці, як звідти, роздираючи пелену дощу, з'явилася машина освітлюючи все навколо. Авто рухалось прямо на постать, і від страху вона вжалася в паркан. Машина мала вигнуту, китоподібну обтічну форму, гладенький сірий корпус і рухалася зі страхітливої швидкістю.

Постать випростала руки вперед, щоб захистити себе від зіткнення, але вдарило її лише хвилею води з калюжі, через яку промайнула машина.

На якусь мить все навколо освітив спалах блискавки. Цього часу було достатньо, щоб самотня і змокла постать змогла прочитати маленький напис на задньому склі, перед тим як машина зникла в темряві.

На її превеликий подив той напис вказував: "Інше моє авто теж Порше".

Розділ 2

Роб МакКіна був жалюгідним покидьком і прекрасно знав це. На своєму життєвому шляху він зустрів чимало людей, які прямо так йому і казали. Тому Роб не бачив жодних вагомих причин з ними не погоджуватись, крім однієї, зовсім очевидної: він не погоджувався з людьми, особливо з тими, які йому не подобалися, а до них, за останніми підрахунками, входили абсолютно всі.

Він зітхнув і перемкнув передачу.

Місцевість почала підійматись, а його вантажівка була сильно навантажена датськими регуляторами термостатів.

За своєю природою Роб не був таким похмурим. Принаймні він на це сподівався. Все це через дощ, який його пригнічував. Постійний дощ.

Зараз також дощило, просто так, для різноманітності.

Це був особливий тип дощу, який він особливо ненавидів, особливо коли їхав за кермом. Він навіть мав номер для нього. Це був дощ номер 17.

Колись давно він прочитав, що ескімоси мають більш ніж двісті різних слів для опису снігу, без яких їхні розмови, мабуть, були б досить монотонними. Ось чому вони вирізняють тонкий сніг і товстий сніг, легкий сніг і важкий сніг, брудний сніг, крихкий сніг, шквальний сніг, сніг, який віє, сніг, який нападав з підошов чобіт твого сусіда на щойно вимиту підлогу твого іглу, зимовий сніг, весняний сніг, сніг, який ти пам'ятаєш з дитинства, і який набагато кращий за, будь-який, сучасний сніг, гарний сніг, пухнастий сніг, сніг з горбів, сніг з долин, сніг, що йде зранку, сніг, що йде ввечері, сніг, що раптово почався як тільки-но ти зібрався на рибалку, сніг, на який, незважаючи на всі зусилля тренувати їх, надзюрили твої собаки.

Роб МакКіна вирізняв двісті тридцять один тип дощу, що увійшли до його маленької книжечки, і кожен з яких він ненавидів.

Він знову перемкнув передачу і вантажівка збільшила оберти. Вона комфортно гуділа під вагою всіх тих датських регуляторів термостатів.

Відтоді як Роб залишив Данію минулого ранку, він проїхав через номер 33 (легенький невеличкий дощ, що лише робив дорогу мокрою), 39 (великі важкі краплі), від 47 до 51 (вертикальна легенька мжичка, яка переходить через похилий гострий легенький дощик до середньої проливної грози), 87 і 88 (два остаточно відокремлені різновиди вертикальної проливної зливи), 100 (післягрозовий пронизливий шквал), всі типи шторму між 192 і 213 за раз, 123, 124, 126, 127 (м'який і середньої сили, холодний, поривчастий, постійний і перемінний стукіт по кабіні), 11 (легенькі краплини), а якраз зараз йшов його найбільш неулюблений з усіх — номер 17.

Дощ номер 17, який без кінця стукав по лобовому склу, настільки сильно, що не було різниці між увімкненими і вимкнутими двірниками.

Він спробував перевірити цю теорію і на короткий час вимкнув їх. Стало набагато гірше. Більше того, після того як він знову увімкнув двірники краще не стало.

Насправді один з них почав відриватись.

Двірники почали грати симфонію із шурхоту, скрипіння і хлюпання. Шу-шух-шух, хлюп-шух, хлюп-шух, шух-хлюп, шух-хлюп, шух-хлюп-хлюп-хлюп-кххх.

Він штурхнув руль, вдарив ногою в підлогу, стукнув касетний програвач аж той почав грати Баррі Манілоу, знов його бив доки той не перестав, і все це під добірну лайку і прокльони.

В той самий момент коли його лють досягла вершини, в світлі фар пропливла ледь помітна, через пелену дощу, постать на узбіччі.

Бідолашна фігура була вся забризкана, дивно одягнена, мокріша за видру в пральній машині, стояла і махала рукою аби її підвезли.

— Бідолашний хлопець, — подумав Роб МакКіна, розуміючи, що існує хтось з більшим правом почуватися кепсько ніж він сам, — він, мабуть, промерз до кісток.

1 2 3 4 5 6 7