О юносте! Так легко вже не тане
У серці біль, і стеляться тумани.
Моє чоло буття схиляє гніт.
Але добрішає душа, як плід
Доспілий. I нове їй, скромній, знане:
Прощати; розуміти все; від рани
Не плакати; мужніти серед бід.
Вона погасла, п'янь світанків білих,
О юносте! На берегах спустілих
Панує німота, прибій ущух.
Мій зір інакший, слух інакший: бачу
Я в оці братньому сльозу гарячу,
Удари братніх серць мій ловить слух.