Аналіз вірша "Минають дні, минають ночі..."

Вірш "Минають дні, минають ночі" написано у в’язниці. Повторення слова "минають" уже налаштовує на мінорний настрій: так і відчуваєш ту нудьгу і відчай, уповільнений плин часу, який пригнічує в’язня і підштовхує його до роздумів. Саме ці думки й приведуть поета до філософських узагальнень, що перетвориться на вірші.

Роздумуючи над минулим і майбутнім свого народу, Тарас Шевченко неодноразово ставив перед собою питання: "А для чого живе людина? У чому суть людського життя?". Як боляче було дивитися поетові на підневільне, тяжке життя свого народу, але ще гірше — бачити його покірність. Поет прагне розбудити свій народ від тяжкого сну, запалити в ньому іскру протесту, ненависті до жорстокої дійсності.

Вірш "Минають дні, минають ночі" Шевченко написав у В'юнищах 21 грудня 1845 року за чотири дні до створення "Заповіту", коли у складі археографічної експедиції перебував в Україні, спостерігав картини кріпацького життя. Цей твір — зразок філософської лірики, адже основним мотивом поезії є роздуми ліричного героя над своєю нелегкою долею та сенсом життя взагалі.

Настрій вірша — мінорний. Щоб відтворити цей сумний настрій героя, втомленого життям, поет застосовує повтори ("минають дні, минають ночі, минає літо"), в тому числі метафоричні ("заснули думи, серце спить") та поетичне перенесення ("шелестить / пожовкле листя"), (Поетичне, рядкове перенесення, коли речення починається в одному рядку, а закінчується в наступному.) Роздум автора уповільнюється, стимулюючи читача задуматись про вічний плин людського життя. Але ліричному героєві не властивий спокій: він звик до активної діяльності.

У поезії починає звучати народнопісенний ритм, який змінює тональність і ритмомелодику твору. Риторичні запитання і звертання ("Доле, де ти? Доле, де ти?") надають розповіді жвавості, енергійності, впевненості в собі. Ліричний герой просить у долі: якщо не сприяння, то неспокою.

Далі вірш будується на такому художньому прийомі, як антитеза. Протиставляються два способи життя — активний і пасивний. Поет змальовує два типи людини: той, хто хоче "серцем жити і людей любити", зробити для них якусь корисну справу, та інший, який ладен "впасти у кайдани", тобто жити рабом, "спати на волі", "гнилою колодою по світу валятись" і "сліду не кинуть ніякого, однаково, чи жив, чи за гинув". Автор повторює в одному випадку слово "жити", а в іншому — "спати", і цим поглиблює контрастну картину та надає думці більшої виразності. Яскраві епітети і метафори ("серцем замирати", "гнилою колодою... валятись"), а також інверсія ("і сліду не кинуть ніякого") підкреслюють беззмістовність і порожнечу бездуховного життя людини. Цій меті служить і багаторазове повторення однакових сполучників у побудові речення ("і спати на волі — і заснути навік-віки, і сліду не кинуть ніякого..."), які підкреслюють одноманітність людського життя.

Поет доречно використовує у вірші такий художній прийом, як обрамлення. У кінці твору знову звучать тривожні роздуми про людську долю, про сенс життя, як і на початку вірша. (Обрамлення — початкова й остання частина в творі, яка, як в рамку, вкладає розповіді про інші події.)

Автор утверджує основну думку твору — людина повинна мудро й активно діяти, щоб залишити про себе добру пам’ять нащадкам.