Перша збірка віршів П. Тичини "Сонячні кларнети" вийшла в 1918 році. До неї ввійшли твори, написані в 1910—1917 роках. Усі вони об'єднані спільним настроєм, темою та ідеалом.
Пристрасна любов до природи, пильне вдивляння в людські душі, відчуття гармонійного зв'язку між душею поета та Всесвітом — цим сповнені вірші "Сонячних кларнетів".
Якщо порівняти цю збірку з музичним твором, то основна тональність її — мажорна. Сонячні кларнети
— символ оновлення, світлого майбутнього, весни людства, в яку вірив поет.
Картини природи у віршах збірки сповнені вируючого руху, могутності, яскравих барв та звуків. Громи грають арфами, дощ ллється та плаче перламутром, а в коханої вії, як колос.
Жива природа відчуває, що не Зевс, не пан, не святий дух, а матеріальна енергія космосу живить усе навкруги. І це теж містить символіку сонячних кларнетів. Природа в Тичини не самотня й байдужа, вона описується через сприйняття людини, гармонійно відгукується до її душі. Радісне передчуття, що охоплює людину навесні, втілюється в зелені шуми гаїв, буяння квітів, живі струмки, блакить неба. Ліричний герой Тичини відкритий до усієї землі, він не вищий і не нижчий за природу, він — суттєва деталь світової гармонії. Тому небо в нього наповнюється думами, наче море кораблями, день облітає, мов мак, серце коханої — поле у жовтні, а кохання, коли воно відкривається людині, мов сонце зігріває природу:
Ах, це десь весна танцює,
Розтопивши білу кригу! —
Переповнений любов'ю,
Я відкрив кохання книгу.
Ліричний герой "Сонячних кларнетів" — молодий романтик, що шукає себе, радісно вдивляючись у життя. Вічною весною сповнені вірші Тичини, світлою кришталевою музикою.