Рану, нанесену батьківщині, кожний з нас відчуває в глибині свого серця.
В. Гюго
Справжня поезія прекрасна, тому що в ній виражена висока правда душі поета і нещадна правда часу. А. Ахматова розуміла це, розуміють це і читачі, що люблять її поезію і завжди, я впевнена, будуть любити її вірші, що западають у душу.
Щоб зрозуміти велику мужність душі Ахматової, треба знати найтрагічніший її твір "Реквієм", тому що правда — це не тільки загибель безневинних людей, кров і сльози, це ще й очищення від усякої скверни, від усього підлого, брудного і страшного, що відбувалося у період більшовицького терору проти власного народу. Замовчування цієї сторони життя нашої держави загрожує новими трагедіями. Відкритість очищає, унеможливлює те, щоб таке трапилось ще коли-небудь у нашій історії.
Поема "Реквієм" створювалася з 1935 по 1940 рік. У ті далекі роки поему можна було прочитати тільки в рукописних списках. Яку ж правду зберіг цей твір Ахматової, що його так довго боялися обнародувати? Це була правда про сталінські репресії. Про них Ахматова знала не з чуток: був арештований її єдиний син Лев Гумільов, батько якого, відомий російський поет М. Гумільов, у минулому царський офіцер, був розстріляний більшовиками ще в 1920-х роках.
Довгих сімнадцять місяців провела Ахматова в тюремних чергах, поки вирішувалась доля її сина. Одного разу її впізнали в цій скорботній черзі і запитали: "А це ви можете описати?" Ахматова твердо відповіла: "Можу". Це була клятва народу, з яким вона завжди була разом, розділяючи всі його нещастя.
- "Реквієм" (повний текст)
- Розкрийте значення слова "реквієм". Чому саме так назвала Анна Ахматова свою поему? (та інші запитання)
Ахматова виконала свою клятву. Вона описала час, "когда улыбался только мертвый, спокойствию рад", коли народ страждав або у в'язницях, або біля них. Ахматова "трехсотая с передачею и со слезою своей горячею" під Хрестами (так називається в'язниця в Петербурзі) стоїть в черзі поруч з "невольными подругами" і молиться про усіх, хто стояв там "и в лютый холод, и в июльский зной".
їй хотілося б поіменно назвати цих страждальниць, "да отняли список, и негде узнать". Своєю поемою Ахматова поминала всіх по той і цей бік тюремних стін і сподівалася, що, навіть якщо їй закриють рот, "которым кричит стомильонный народ", її так само пом'януть у переддень її "похоронного дня". Завершує поему Ахматова заповітом: якщо коли-небудь, пише вона, їй у Росії захочуть поставити пам'ятник, то вона просить не споруджувати його ані коло моря, де вона народилася, ані в Царському Селі, де пройшла її щаслива юність.
А здесь, где стояла я триста часов
И где для меня не открыли засов.
Затем, что и в смерти блаженной боюсь
Забыть громыхание черных "марусь",
Забыть, как постылая хлюпала дверь
И выла старуха, как раненый зверь.
Син Ахматової, пройшовши в'язниці і табори, на подив, залишився живий. Став відомим істориком і етнографом. У 1962 році Ахматова принесла поему в журнал "Новый мир". Відмовили. У тому ж році поема була передана за кордон і надрукована в Мюнхені. За життя Ахматова побачила тільки це видання, що, звичайно, не поширювалося на батьківщині, тому що опубліковано було, за поняттями того часу, незаконним шляхом. І тільки в 1980-ті роки ми змогли прочитати видану на батьківщині поему "Реквієм". Поезія Анни Ахматової, в тому числі і її "Реквієм", по праву вважається одним із найяскравіших явищ у російській поезії XX століття.