Коли я була зовсім маленькою, то вірші про природу сприймала як чудові мелодійні казки. Особливо "зимові вірші". Я вчила їх до виступів під новорічною ялинкою і майже не відділяла від казок про Морозка, про дванадцять місяців, віз реального засніженого парку Шевченка із святковою ялинкою на площі...
Мороз, зима, лісові дерева були живі, загадково-мовчазні, мов приховували якусь таємницю. Ялинки махали широкими пухнастими рукавами, сніжинки кружляли у танку під нечутний сторонньому вуху вальс, біла бахрома довгими віями повисала на березових гілках...
Околдован невидимкой,
Дремлет лес под сказку сна...
* * *
Чародейкою зимою
Околдован, лес стоит —
И под снежной бахромою,
Неподвижною, немою,
Чудной жизнью он блестит...
* * *
Сном волшебным очарован,
Весь опутан, весь окован
Легкой цепью пуховой...
* * *
Белая береза
Под моим окном
Принакрылась снегом,
Точно серебром...
Я закохувалася в ці рядки одразу, не питаючи імен авторів, запам'ятовувала їх "з голосу" — скільки пам'ятали на той час мої рідні...
Природа, казка, вірші входили у моє життя разом, переплітаючись у морозних візерунках на склі, заворожуючи, але не заморожуючи, а, напроти, зігріваючи душу.
Тоненькі перші книжечки з моєї полички, коричневі й сині томики з "дорослої" домашньої бібліотеки! Тютчев, Фет, Єсенін...
Не ветер бушует над бором,
Не с гор побежали ручьи,
Мороз-воевода дозором
Обходит владенья свои.
Глядит — хорошо ли метели
Лесные тропы занесли,
И нет ли где трещины, щели,
И нет ли где голой земли?!
<...>
Идет — по деревьям шагает,
Трещит по замерзлой воде, И яркое солнце играет
В косматой его бороде...
Так і здавалося, що оживав той бородатий дід у блакитно-білому кожусі, що стояв під новорічною ялинкою на Привокзальній площі, та крокував вранішніми вулицями, перевіряв свої володіння, починаючи з нашого скверу... І назвав цього Діда Мороза Некрасов дуже влучно — "Мороз, Красный нос".
А потім, подорослішавши, я побачила яскраві картини, де дзвеніло-котилося співучими струмочками:
Воды уж весной шумят,
Бегут и будят сонный брег,
Бегут, и блещут, и гласят.
Мов сонячні зайчики сплеснули у долоні, розбризкуючи феєрверком радощі... А цей славетний урочистий гуркіт:
Люблю грозу в начале мая,
Когда весенний первый гром,
Как бы резвяся и играя.
Грохочет в небе голубом…
Щось веселе, святкове приходило в душу, вмиваючи травневим дощем...
Под голубыми небесами
Великолепными коврами,
Блестя на солнце, снег лежит.
Прозрачный лес один чернеет,
И ель сквозь иней зеленеет,
И речка подо льдом блестит...
Мені байдуже, що ніколи не запрягали у мої санчата коней, що Пушкін, даруючи нам цей чудовий зимовий ранок, бачив попереду зовсім інші краї... Він просто вкарбував назавжди, на всі пори року, у дитячу душу цей блиск снігу, блакитно-бузкові тіні на ньому, паралельні доріжки від саней, свист вітру і відчуття польоту...
А пізніше, влітку чи на початку осені, ніби виростаючи там, у садку, з'являлося щось загадкове й трохи сумне.
Две капли брызнули в стекло,
От лип душистым медом тянет,
И что-то к саду подошло,
По свежим листьям барабанит.
Що це — "щось"? Не треба відгадки, не треба відповіді, просто головне — не порушити, зберегти цей настрій. Мов світле прощання — трохи з другом, трохи — з чимось, що безповоротно зникає... Як останні дні літніх канікул...
Есть в осени первоначальной
Короткая, но дивная пора —
Весь день стоит как бы хрустальный,
И лучезарны вечера...
Обережно торкаєшся кришталевого світу поезії, зберігаючи у собі той невгасимий вогник любові до справжньої краси рідної природи, до душі народу — до батьківщини.