Тоді, наваживши на снасть і щосили молотячи лівою рукою по стегну, побачив, як жилка поволі підноситься все вище над водою.
"— Зараз вона випливе,— мовив старий. — Ану, рука, оклигуй. Оклигуй, прошу тебе".
Жилка й далі помалу, але невпинно виринала з води, а тоді поверхня океану перед човном здулась, і рибина випливла на світ. Вона випливала довго, наче їй кінця-краю не було, і з боків її струменіла вода. Рибина виблискувала проти сонця, голова й спина в неї були темно-фіолетові, а широкі смуги на боках видавалися в сонячному промінні блідо-бузковими, її довгий, як бейсбольна битка, і загострений на кінці меч скидався на рапіру. Рибина показалася з води на всю свою довжину, а тоді знов пірнула — без сплеску, мов досвідчений нирець, — і старий побачив, як востаннє майнув її великий, схожий на лезо коси хвіст, і одразу ж по тому жилка швидко побігла у воду слідом за рибиною.
"Рибина величезна, і я повинен приборкати її, — думав старий. — Не можна давати їй відчути, яка вона дужа й на що здатна, коли б стала тікати. Бувши нею, я б зараз пішов на відчай душі й дав тягу, аж поки щось урвалося б. Та, хвалити бога, риби не такі розумні, як ми, що вбиваємо їх, зате куди благородніші й спритніші".
Старому траплялося бачити багато великої риби. Бачив він і чимало рибин, що важили понад тисячу фунтів, та й сам за своє життя зловив дві такі, але ніколи не ловив одинцем. І от тепер, сам— один далеко від берега, був припнутий до найбільшої рибини з усіх, яких він будь-коли бачив чи навіть про яких чував, а його ліва рука й досі була заклякла, мов зціплені пазури орла.
Тим часом рибина знову притишила хід і пливла рівно, як і раніш".
Не віруючи в Бога, старий починає механічно проказувати молитви. Часом він почував себе таким змореним, що не міг пригадати слів, і тоді починав говорити дуже швидко, щоб вони вимовлялися самі собою. "Богородицю" проказувати легше, ніж "Отче наш", — відзначив він подумки.
"— Слався, Богородице, свята Маріє, Господь з тобою. Благословенна ти серед жінок і благословен плід лона твого, святий Христос. Свята Маріє, Матір Божа, молися за нас грішних нині і в нашу смертну годину. Амінь. — Тоді додав: —— Свята Діво, помолися й за те, щоб ця рибина сконала. Дарма що вона така розкішна.
Проказавши молитви й почувши себе куди краще, хоч страждання його анітрохи не полегшали, а може, навіть ще й збільшились, старий оперся на носову обшивку й почав машинально згинати й розгинати пальці лівої руки".
Він розуміє, що риба величезна, що йому необхідно берегти сили. "Хоч це несправедливо, переконує він себе, але я доведу їй, на що здатна людина й що вона може винести". Сантьяго називає себе "незвичайним старим" і повинен це підтвердити.
Проходить ще один день. Щоб якось відволіктися, він згадує про ігри в бейсбольних лігах та як колись у таверні Касабланки мірявся силою з могутнім негром:
"Коли зайшло сонце, старий, щоб додати собі певності, став пригадувати, як колись в одній таверні у Касабланці він мірявся силою з дуженним негром із Сьєнфуегоса, що був найпершим силачем у тамтешньому порту. Цілий день і цілу ніч вони сиділи, вперши лікті в риску, проведену крейдою на столі, й міцно зціпивши поставлені сторч руки, і кожен силкувався пригнути до стола руку супротивника. На світанку, коли глядачі, що пішли в заклади, почали просити, щоб суддя оголосив нічию, а той лише мовчки хитав головою, старий зробив останнє рвучке зусилля і став пригинати негрову руку все нижче й нижче, аж поки вона лягла на дерев'яну стільницю. Змагання почалося в неділю вранці, а закінчилося ранком у понеділок. Багато хто з глядачів уже вимагав нічиєї, бо їм треба було йти на роботу — кому в порт вантажити лантухи з цукром, а кому до Гаванської вугільної компанії. Коли б не це, всі вони залюбки дочекалися б кінця змагання. Та старий закінчив його вчасно, раніш ніж вони мали йти на роботу.
Згодом він провів ще кілька таких змагань, але надалі відмовився від них, бо розважив, що як дуже захоче, то може перемогти будь-кого, а тим часом усе воно шкодило його правій руці в рибальстві".
Ще довгі години триває його битва з рибою. Як потрібен йому в цей момент хлопчик. Але він один у величезному океані веде двобій з небачених розмірів рибою. Нарешті риба, зробивши кілька кіл, починає виходити на поверхню. Вона то наближається до човна, то відходить від нього. Старий готує гарпун, щоб добити рибу. Але вона відходить убік. Від утоми думки плутаються в голові в старого. "Послухай, риба, — говорить він їй. — Адже тобі однаково вмирати. Навіщо ж тобі треба, щоб я теж умер".
Наступає останній акт їхнього двобою. "Він зібрав увесь свій біль, і весь залишок сил, і всю свою давно втрачену гордість і кинув усе це проти мук, які терпіла риба, і тоді вона перевернулася й тихенько попливла на боці, тільки-но не діставай мечем до борту човна; вона ледве було не пропливла повз, довга, широка, срібна, перевита фіолетовими смугами, і здавалося, що їй не буде кінця". Піднявши гарпун, він щосили , які тільки в ньому були, втикає його рибі в бік. Він почуває, як залізо входить їй у м'якоть, і всаджує його усе глибше й глибше...
"Старий упустив додолу снасть, наступив на неї ногою, заніс гарпун так високо, як міг, і скільки було сили, яка ще лишилася в ньому, й тієї, яку він прикликав на допомогу в цю мить, угородив його в бік рибини, саме позаду грудного плавця, що стримів над водою на рівні людських грудей. Він відчув, як залізне вістря заходить у рибину, і, впершись у гарпун, посунув його ще глибше, а тоді всім тілом наважив на держално.
І раптом рибина, уже вражена смертю, ожила і зринула високо над водою, немовби показуючи всю свою величінь, могутність і красу. Здавалося, вона повисла у повітрі над головою старого та його човном. А тоді з гримким сплеском упала в море, обдавши зливою бризок і старого, й весь човен.
Старого змагали млості й нудота, і він майже нічого не бачив. Та все-таки вивільнив линву гарпуна й став помалу перепускати її обдертими, закривавленими руками; а коли в очах йому трохи проясніло, побачив, що рибина лежить на спині, виставивши догори сріблясте черево. Довге держално гарпуна скісно стриміло в неї з-під грудного плавця, а море навколо стало червоне від крові з її серця. Спочатку то була велика темна пляма, схожа на косяк риби в голубій воді, що сягала на милю в глибочінь. Потім вона розпливлася, наче хмара. А рибина, срібляста, незворушна, помалу посувалася за хвилями".
Його долають нудота й слабість, у нього туманиться в голові, але він все-таки підтягує рибу до борту.
Тепер старий прив'язує рибу до човна й починає рух до берега. Подумки він прикидає: риба важить не менш півтора тисяч фунтів, які можна продати по тридцять центів за фунт. Маючи у виді знаменитого гравця бейсболу, він говорить собі: "Думаю, що великий Ді Маджіо міг би сьогодні мною пишатися". І нехай у нього руки ще кровоточать, він утомився, змучений, але він здолав рибу. Напрямок вітру вказує йому, у яку сторону плисти, щоб добратися до дому.
Проходить година, перш ніж показується перша акула. Вона, то з'являючись, то зникаючи в глибині, спрямовується слідом за човном і прив'язаної до неї рибою. Вона поспішає, тому що здобич близько.
"Акула з'явилася не випадково. Вона піднялася з глибини іще тоді, коли в морі заклубочилась і розпливлась ген-ген від поверхні темна пляма крові. Піднялася так стрімко й безбоязно, що аж розітнула поверхню голубої води й виринула проти сонця. Потім знову пірнула під воду, відчула дух крові, що тягнувся слідом за човном та рибиною, і чимдуж пустилася навздогін".
Коли старий побачив її, він зрозумів, що ця акула не відає страху і чинитиме так, як їй заманеться. Дожидаючи, поки вона підпливе ближче, він наготував гарпун і міцно прив'язав кінець його линви.
Акула була вже біля самої корми, і, коли вона метнулася до рибини, старий побачив її роззявлену пащу, і чудернацькі очі, і вискал зубів, що аж хряснули, впинаючись у рибину попереду хвоста. Голова акули була над водою, а за нею витикалася й спина, і, почувши, як акула шматує шкіру та м'якуш великої рибини, старий угородив гарпун їй у голову, в те місце, де лінія, проведена між її очима, перетиналася з лінією, що йшла вгору від носа. Там, у тому місці, був мозок, і старий ударив туди. Ударив зраненими, закривавленими руками, щосили метнувши гострий гарпун. Ударив без надії, але сповнений рішучості й нестямної люті.
Акула перевернулась на спину... вона молотила хвостом, клацала щелепами, а тоді раптом рвонулася геть, борознячи воду, мов швидкохідний катер... у цю мить линва туго напнулася, затремтіла й тут-таки луснула. Акула якусь мить нерухомо лежала на воді, а старий дивився на неї. Потім вона поволі пішла на дно.
— Вона забрала в мене фунтів сорок риби, — промовив старий. "А також гарпун і всю линву, — додав він подумки. — І тепер з моєї риби знову тече кров, а це принадить інших акул".
— Але людина створена не для поразки, — промовив старий уголос. — Людину можна знищити, а здолати не можна".
Ці слова старого рибалки стали девізом для багатьох людей.
Сантьяго підкріпився шматком м'яса виловленої риби в тій її частині, де побували зуби акули. І в цей самий момент помітив плавці цілої зграї плямистих хижачок. Вони наближалися з величезною швидкістю. Старий зустрів їх, піднявши весло із прив'язаним до нього ножем...
Старий залюбки думав про рибину й про те, як би вона розправилася з акулою, коли б плавала оце тепер на волі. "Треба було мені відрубати її меча й битися ним з акулами", — подумав він. Але в нього не було сокири, а потім не стало й ножа.
"А коли б я відрубав його та якось зумів припнути до весла, ото була б зброя. Тоді б ми разом билися з ними. А от що ти діятимеш тепер, як вони нападуть поночі? Що ти можеш?"
"Битися з ними, — сказав він. — Буду битися з ними, доки помру".
Опівночі він знову боровся з акулами і цього разу знав, що боротьба ця — не на життя, а на смерть. Акули напали на нього цілою зграєю, а він бачив лише смуги на воді, які прочерчували їхні плавці, і світіння, коли вони кидалися рвати рибу. "Він бив кийком по головах і чув, як брязкають щелепи і як трясе човен, коли вони хапають рибу знизу.