Ще в листі було повідомлено, що Бузя після зелених свят виходить заміж.
Батько писав гостро уперше з того часу, як ми розійшлися, не сварячись. "Я порушив його завіти. Пішов своєю дорогою — подався вчитися". Листи з дому були короткі, сухі, але у своєму царстві мрій я того не помічав. Та останній лист, де йшлося про весілля Бузі, мене збудив. Бузя, яка завжди була для мене зачарованою царівною, тепер чиясь наречена? "Чиясь, не моя?!"
2
"Щоразу, коли я бачив Бузю, я мусив згадати Суламіф, що в "Пісні пісень". Ми любилися, як брат і сестра. Я розповідав їй казки, і вона любила їх слухати. Лише одну казку Бузя не любила — "про царівну, яку зачарували, схопили з-під вінця і посадили у кришталевий палац на сім років, а я лечу визволяти її..."
"А тепер пишуть мені, що її треба поздоровити. Вона заручилася... Бузя — наречена! Чиясь наречена! Чиясь, не моя..."
3
"Того ж таки дня, коли одержав від батька листа, я сів і помчав додому".
Містечко зовсім не змінилося. "Бракувало тільки "Пісень пісень". Ні! Тепер тут уже не "пісне-пісенно", як було колись".
4
Дома "ніщо не змінилося й на волосинку". У батька тільки побільшало срібла у бороді, а в матері рум'яне личко пожовкло.
Бузя теж анітрохи не змінилась.
"Не стала іншою ні на волосинку. Виросла тільки. Виросла і краща стала... Очі — такі самі гарні, сині очі з "Пісні пісень". Тільки більш замислені, заглиблені, засмучені.
Як гляну на Бузю, пригадується вона колишня: святкові платтячка, маленькі черевики, очі голубки, волосся — стадо кіз, зубки — отара білих ягнят, губки — пурпурова стрічка і, як мед, солодка мова.
5
Я поздоровляю Бузю. Щоки її почервоніли, а очі вона опустила. Чому?
"Говорити з нею — нема де". Поряд батько, мати, родичі, сусіди. Усі хочуть побачити мене, почути, де був і що чув. Я зустрічаюся з очима Бузі, і спадає мені на думку, як колись "Пісня пісень": "Сад замкнений, — сестра моя, наречена".
6
Буря і гнів проти себе в моїй душі. Я гніваюся на ті дурні, хлоп'ячі мрії, задля яких я покинув рідних, забув Бузю, утратив своє щастя, утратив навіки...
Утратив? Це неможливо. Хай тільки перекинуся з Бузею кількома словами. Але всі стоять круг мене, всі хочуть мене побачити й послухати, "всі оглядають мене, як ведмедя, як створіння з іншого світу".
Уважніше за всіх слухає мене батько. Він спокійний, але почуваю, що він ображений, адже я порушив батькові завіти, пішов своєю власною дорогою.
Мати із сльозами на очах стоїть і слухає мене, "ковтає, ковтає кожне моє слово".
Бузя разом з усіма дивиться мені в рота, ковтає кожне моє слово. Я намагаюся щось прочитати в її очах і нічогісінько не розумію.
7
"Потроху люди розходилися, і ми залишаємося самі: батько і мати, я і Бузя". Мати вносить знайому пасхальну тарілку, Бузя подає ніж і виделку. Все мені знайоме. Ніщо не змінилося. Хіба що напередодні свята ми тоді їли з Бузею з однієї тарілки. І повні кишені горіхів тоді дала нам мати. І ми взялися тоді за руки і полетіли, мов орли. І стрибали разом з колоди на колоду.
— Шимек, доки ми ще будемо бігати?
"А я відповідаю їй мовою "Пісні пісень":
— "Поки день холодом дише і тіні простягаються..."
8
Це було багато років тому. "Тепер Бузя виросла, стала дорослою. І я виріс, став дорослим. І нареченою Бузя стала, чиєюсь нареченою, чиєюсь, не моєю..."
Я хочу сказати їй мовою "Пісні пісень": "Покажи мені лице твоє, дай послухати твій голос". Я хочу почути у відповідь: "Ходімо, мій любий, ходімо, милий, вийдемо в поле — не тут, а надворі... надворі... Там я тобі скажу".
Я схоплююся і мимохідь кажу Бузі:
— Може, трохи прогуляємось. Я хочу побачити місто...
9
"Що це сталося з Бузею? Зашарілося її обличчя, наче полум'ям взялося. Але треба вже йти до синагоги. Ми починаємо переодягатися...
Але що це з Бузею? Її лице згасло, як сонце, що заходить, як день, що меркне...
Про що думає тепер Бузя? Про мене, про матір, яка забула, що має дочку, про свого нареченого, якого, напевне, нав'язали їй наші батько й мати проти її волі?" Чи, може, вона лічить дні до весілля зі своїм любим нареченим, її обранцем? А мені вона лише сестра.
"Ні. Сьогодні не зможу сказати Бузі ні слова, ні півслова навіть... Ми з батьком перевдягаємось і йдемо до синагоги".
10
Наша стара-стара синагога теж " не стала іншою ні на волосинку... Тільки трохи почорніли стіни... постаріли лави ".
"І парафіяни мало змінилися. Тільки трохи постаріли. Чорні бороди зробилися сиві. Рівні спини зігнулися". А наш старий рабин зовсім не змінився: "був білий як сніг і лишився білий як сніг".
Синагогальний служка Азріел так і залишився без будь-яких слідів бороди. Як і колись, він добре грюкає по столу, коли потрібно за ходом відправи. Правда, тепер вже не можна оглухнути, як раніше, від того грюкання.
Колись, багато років тому, моя маленька душа ширяла разом з ангелами під розмальованими склепіннями. Тут я разом з батьком ревно і палко молився.
11
І от знову всі моляться ревно і палко, але мої думки далекі від молитви. Я хотів молитися разом з усіма, але в молитовнику натрапляю на "Пісню пісень": "Прекрасна ти; подруго моя! О, яка ж ти гарна! Очі твої — голубки..."
І знову: "Прийшов я в мій сад, сестро моя, наречена... Назбирав я мірри, нюхав зілля моє, їв мед мій, напився вина..."
Але що я вигадую? "Сад — не мій сад. Бузя — не моя наречена. Бузя чиясь наречена. Чиясь, не моя!.." Як я міг допустити це? Хіба ж вона не писала, що чекає мене? Чого ж я відкладав зустріч так довго, аж поки вона кинула писати?
13
Із привітаннями ми входимо з батьком до хати. Із привітаннями Бузя й мати зустрічають нас. Ніщо не стало іншим ані на волосинку.
"Як багато років тому, так і тепер, цієї ночі, наша хата повна принади... Святковий блиск розлився по нашій хаті": скатертина, як свіжий сніг, свічки ясніють у срібних свічниках, мама, мов цариця, а Бузя — царівна з "Пісні пісень".
"Шкода, що "царевича" посадили так далеко від "царівни", що не можна, як раніше, розказати казочку про зачаровану царівну, що сиділа у кришталевому палаці сім років і чекала, поки хтось врятує її..."
14
Казки були багато років тому. "Тепер царівна вже виросла, стала доросла. І царевич виріс, став дорослий". Ми з батьком уголос читаємо агаду (молитовник), а Бузя і мати пошепки повторюють вірш за віршем. Батько доходить до "Пісні пісень": "І води великі — ніякі води не загасять кохання..." — і я підхоплюю: "І ріки не змиють — і річки не можуть його затопити..."
Батько, зморений чотирма чашами вина, куняє і потроху засинає. Делікатно, зворушливо мати будить його і відводить спати, а ми з Бузею можемо перекинутися декількома словами.
Я пропоную піти прогулятися і поговорити, але Бузя відповідає, що завтра ми про все поговоримо. Я підходжу до неї, відчуваю знайомий запах її волосся, і на думку спадають слова з "Пісні пісень": "Мед тече з уст твоїх, наречена. Мед і молоко під язиком твоїм. А запах одягу твого — пахощі гори Лівану!.."
Далі ми вже говоримо тільки очима...
15
Надходить мати і веде мене в окрему кімнату. "Там мати розгладжує своїми гарними білими руками білу ковдру на моєму ліжку, а її губи шепочуть:
— Спи здоровенький, дитино моя, спи здоровенький..."
У цих словах стільки любові, що я готовий упасти перед нею на коліна. Але я цього не вартий. Тихо кажу їй:— "На добраніч", — і залишаюсь сам-один серед цієї ночі. "І я запитую себе: "Невже? Невже?Невже я навіки проґавив своє щастя? Невже я спалив чарівний палац і випустив царівну?
"Тієї ночі я довідався про новину.
Я кохаю Бузю".
Частина четверта
У СУБОТУ ПІСЛЯ ЗЕЛЕНИХ СВЯТ
1
"І був вечір. І був ранок".
Того гарного, чудового ранку я встав перший. Ледве-ледве, неначе крилами ангела, торкався легкий, ще прохолодний вітерець напівсонної землі.
"Я прокинувся, і перша моя думка була: Бузя!"
2
Бузя — це донька мого загиблого брата Вені. Ми зростали, як брат і сестра. І любилися, як брат і сестра.
"Промайнули роки. Я пішов з дому проти волі моїх батьків", а повернувся, коли отримав листа з дому з вістю, що Бузя вже заручена.
"І застав я Бузю вже дорослу і гарну, ще кращу, ніж була колись. І гнів спалахнув у моєму серці проти самого себе, що задля хлоп'ячих золотих мрій я покинув батька, матір і втратив своє щастя".
Повернувшись, я побачив Бузю і зрозумів, що кохаю її тією святою, пекельною любов'ю, яку так гарно оспівано в "Пісні пісень": "Бо дужа, як смерть, любов, люті, як пекло, ревнощі, стріли її — стріли вогняні. Вона — полум'я Господнє".
3
Я помилявся: моя мати прокинулася раніше від мене. Вона наливає чаю і подає мені своїми гарними білими руками.
Вона сідає навпроти мене і тихо говорить, що батько старіє, дуже кашляє і вперто відмовляється йти до лікаря.
Отак нишком мати розповідає мені, скільки вони намучилися з Бузею, поки вона дала згоду вийти заміж за дуже хорошого юнака із заможної сім'ї. Бузя довго впиралася, а зараз заручені кожного дня пишуть один одному листи. День у день!
4
"Хто ж вона, що, мов зоря, зоріє, гарна, як місяць, ясна, як сонце?.."
То вийшла Бузя. Я міг би заприсягтися, що вона або плакала, або не спала цілу ніч. Чому? Кого вона бачила уві сні? Мене чи іншого, того, кого їй нав'язали батьки проти її волі?
5
Бузя — болюча таємниця для мене. Як літній хмарний день, змінюється її настрій.
Нема дня, щоб вона не одержала листа від "когось" і не відповіла "комусь". І ті лічені хвилини, коли ми лишаємося вдвох, вона розказує мені про нього, говорить, який він хороший, милий, але... "Далеко йому до тебе. Куди йому до тебе!.."
Після ранкової молитви і сніданку Бузя покликала мене прогулятися. У її словах я почув відгомін "Пісні пісень": "Ходімо, мій любий, вийдемо в поле, ночуватимемо в селах! Уранці рано підемо у виноградники. Подивимось, чи розвилася лоза виноградна, чи цвітуть уже гранатові дерева?"
6
У цей погожий літній день земля прибралась у зелені шати, оздобилась розкішшю барвистих польових квітів.
На Бузі синьо-бежева сукня, легка, як дим, прозора, як повітря, як небо. У руках барвиста, як поле, парасолька.
Бузя весело говорить, що ублагала матір востаннє попрощатися з містом, з околицями, з млинами, річкою, містком. Мені здається, що сміється Бузя якось силувано, неприродно.
Я нагадую їй, як колись ми бігали тут, узявшись за руки, як рвали зелень на свято, як переходили річку цим містком.
Бузя подає мені букет запашних квіток і дивиться на мене своїми гарними синіми очима з "Пісні пісень" "І погляд цей мені проймає душу".
7
"Ми вже далеко за околицею...