Шолом-Алейхем — Пісня пісень (детальний переказ)

Стислий переказ, виклад змісту скорочено

Частина перша

БУЗЯ

1

Бузя — пестливе ім'я, створене з Естер-Люби: Любузя — Бузя... Вона менша за мене на один чи два роки, а нам обом нема ще й двадцяти літ.

Мій старший брат Беня жив на селі, орендував млин, умів добре стріляти, їздити верхи на коні і плавав, як чортяка. Але це ніби про нього сказано у приказці: "Усі гарні плавці потопають". Беня потонув у річці і залишив молоду вдову з дитиною. Вдова вийшла заміж і поїхала десь далеко, а дитину привезли до нас.

То була Бузя.

2

Мої батьки любили Бузю, як рідну дитину. "Вони знайшли в ній розраду від великого горя". А я? Чому без неї мені їжа не лізе в горло, а як вона приходить, стає світло в усіх куточках? Чому я при ній опускаю очі і плачу, як вона глузує?

3

Я довго чекав жадане свято — пасху. Тоді я буду грати з Бузею в горіхи, ходитиму до річки, пускатиму каченят на воду. Коли я їй кажу про це, вона сміється, бо не вірить мені ні на крихту. Нехай лишень настане пасха, "я їй покажу такі штуки, що вона аж зачудується".

4

На пасху "нас обох одягли у царські вбрання". "Я дивлюсь на Бузю і згадую " Пісню пісень ".. . стих за стихом: " Прекрасна ти, подруго моя— о яка ж ти гарна! Очі твої — голубки, волосся — стадо кіз, що спускаються вниз з гори, зубки в тебе—отара білих ягнят, що з річки виходять одно в одного, губки — пурпурова стрічка, мова твоя, як мед, солодка".

5

Чудовий переддень пасхи. Сонячна година. "Пісня повітря".

Дивіться також

Мати насипала нам повні кишені горіхів, але наказала їх не лузати перед вечерею. "Ми виходимо з дому... Надворі добре. Надворі любо". Сонце вже дивиться вниз на околиці міста. "Широко, просторо й привільно навколо". Де-не-де визирає зелена травичка, з вереском пролітає зграя ластівок, і я знову згадую "Пісню пісень": "Паростки-травички вже з'явились на землі, пора соловейка настала, і голос першої літньої пташки залунав у нашій країні".

6

"З міста долинає дивний гомін". Люди готуються до пасхи.

"У цю мить весь світ набуває в моїх очах зовсім іншого вигляду". Наш двір — замок, хата — палац, я — принц, Бузя — принцеса, колоди біля хати — кедри й буки з "Пісні пісень", кішка — одна з польових ланей, горбок за синагогою — гора Лівану. Жінки й дівчата на подвір'ї — дочки Єрусалима. "Все-все з "Пісні пісень"".

Бузя не відстає від мене ні на крок. "Я не можу ходити поволі, мене підносить у повітря... Я стрибаю на колоді, з однієї колоди на іншу. Бузя стрибає зі мною разом...

— Доки ще будемо стрибати? — питає Бузя.

— "Поки день холодом дише і тіні простягаються", — відповідаю їй мовою "Пісні пісень". — Ти втомилась, а я — ні!"

7

"Бузя не вміє робити того, що я вмію". Я щасливий, і разом з тим мені жаль її. "Бузя має таку звичку: весела... а потім раптом... заплаче". За ким вона плаче? За батьком? За матір'ю, яка покинула її? Бузя ніколи не говорить про неї, але не полюбляє матір. А я не люблю, коли Бузя засмучена. "Сідаю коло неї на колодки і намагаюсь розвіяти її сумні думки".

8

"Я держу руки в кишенях, торохчу горіхами і кажу їй: "Вгадай, що я можу зробити, коли схочу?" Я говорю, що можу зробити так, що всі її горіхи перейдуть до мене, бо я знаю чарівне слово. Вона недовірливо дивиться на мене, а я почуваю себе всесильним і розповідаю їй про кабалу. За допомогою кабали можна зробити так, щоб я тебе бачив, а ти мене ні... Можна добути вино з каменя і золото із стіни... Можна знятися аж до хмар і ще вище хмар!.."

9

Знятися з Бузею у височінь і полетіти далеко за океан — це була одна з моїх улюблених мрій. За океаном починається країна добрих карликів, які живляться тільки цукерками і мигдалевим молоком. Вони дуже гостинні, люблять співати, танцювати, грати на сопілках. Гостей карлики "обдаровують найкоштовнішим вбранням", а в кишені напихають діаманти, що валяються у них на дорогах.

Бузя не вірила моїм розповідям про карликів, а я сказав, що чув про них у хедері.

10

Бузя не вірить у чудеса, які можна творити за допомогою кабали. Вона, здається, кепкує з мене, показуючи всі свої зубки-перлики. Щоб переконати її, я говорю, що за допомогою кабали я зможу привести сюди її матір верхи на помелі. Від цих слів "хмаринка насунула на її гарне, ясне личко, і мені здається, що сонце раптом сховалось... Не треба було мені торкатися болячки, згадуючи її матір". Я хочу помиритися з нею, хочу сказати їй мовою "Пісні пісень": "Повернися, повернися, Суламіф, — обернись до мене, Бузю!.." Раптом чую голос з хати:

— Шимек! Шимек!

"То мати кличе мене, щоб я пішов з татом до синагоги".

11

"Іти з татом до синагоги — хіба є більша насолода?" Та я затримуюсь біля Бузі і признаюся, що сказав їй неправду. "Зробити за допомогою кабали так, щоб хтось інший летів, — цього не можна". Але я можу полетіти сам аж до Крижаного моря.

12

Я пояснюю Бузі, що "Крижане море — це Льодовитий океан, вода там густа, як драглі, і солона, як ропа". Люди, потрапивши туди, не зможуть ніколи звідти повернутися. Я полечу понад морем, як орел, аж до суходолу, пролечу над дванадцятьма високими горами, що пашать вогнем, пройду пішки сім миль, дійду до дрімучого лісу, перепливу струмочок і відрахую сім раз по сім. Тоді з'явиться "переді мною старезний дідок з довгою бородою і запитає: "Яке твоє бажання?" Я захочу побачити зачаровану царівну у кришталевому палаці. Потім я визволю її.

"Не треба летіти так далеко... Послухайся мене, не треба!" , — говорить Бузя.

13

Я дивлюся у вічі Бузі і бачу в них золоте сонце, що прощається з днем. Гомін ущухає. На вулиці немає жодної людини. "У вікнах хатинок з'являються вогники святкових свічок. Дивна, урочиста тиша огортає нас з Бузею.

— Шимек! Шимек!"

14

"Уже третій раз мати кличе мене, щоб я пішов з татом до синагоги... Бузя почула, що мене кличуть, — вона вириває свою руку, схоплюється і жене мене:

— Шимек, вже час. Іди! Іди!.."

Кидаю на неї останній погляд. У цей чарівний вечір вона здається мені зачарованою принцесою. Я зупиняюсь, "але вона показує рукою: "Іди! Іди!.." І мені здається, що вона мені каже мовою "Пісні пісень": "Біжи, мій милий, біжи, мій коханий! І будь подібний до оленя або до сарни на горах запашних!"

Частина друга

ЙДЕМО ПО ЗЕЛЕНЬ

1

День перед зеленими святами.

Ми з Бузею швидко сходимо на гору. За горою біжить річечка, над нею стелеться кладка з дощок. "Річка тече, жаби кумкають, дошки хитаються.. ." А далі починається рай, починаються мої маєтки — левада, "велике поле, що простягається, тягнеться без кінця, без краю". Там найкращі запахи, там у мене є безліч дерев, горбок, на якому хочу — сиджу, хочу — кажу чарівне слово, здіймаюся й лечу за чорні гори.

— А звідти, — перебиває мене Бузя, — ти йдеш сім миль пішки, поки не приходиш до маленької річечки?

— Ні, до дрімучого лісу, потім до річечки.

— Річечку ти перепливаєш і одлічуєш сім разів по сім.

— І з'являється старезний дід з довгою бородою...

— Він питає тебе: "Яке твоє бажання? "

— А я кажу: "Поведи мене до царівни..."

"Бузя вириває свою руку з моєї руки" і біжить... Вона не любить царівни. Всі казки вона любить, тільки не про царівну..."

2

"Ха-ха-ха! Всі гадають, що я й Бузя — це брат і сестра", бо вона дочка мого загиблого брата. "А ми вдвох живемо, як брат і сестра, і любимось, як брат і сестра... Чому ж Бузя мене соромиться?"

"Одного разу ми залишились удвох" — на цілу хату. Я розповідаю їй казки з "Тисячі і однієї ночі". Її рука в моїй руці. Раптом вона вириває свою руку. "Чому, Бузю? Чому не можна триматися за руки? Хіба ми не брат і сестра?" — питаю її. "Е, коли б ми були братом і сестрою", — проказує Бузя, і мені вчуваються слова з "Пісні пісень": "О, коли б ти був мені братом рідним, — чом ти мені не брат?!"

3

Переддень зелених свят. Ми біжимо з гори. Бузя гнівається на мене за царівну. Вона не дає мені своєї руки. Вона соромиться. Чому вона почервоніла? І знову в пам'яті зринають рядки із "Пісні пісень": "Ходімо, мій милий, ходімо, любий мій. Ходімо ген-ген у поле..."

4

"Річка дзюрчить, жаби кумкають, дошки хилитаються, а Бузя тремтить". Вона боїться переходити через річку по містку. Я обіймаю її, і ми переходимо на той бік. Вона мовчить, а мені вчуваються слова з "Пісні пісень": "Я належу другові моєму, а друг мій належить мені — я твоя, а ти мій..."

Я не знаю куди мені дивитися: чи в шатро блакитного неба, чи на зелену ковдру долини, чи в Бузині гарні, великі очі, у яких заховані глибока туга, біль, образа на матір, яка покинула її.

"Моя мати — це її мати. Мій батько — це її батько". Вони люблять її, як рідну, і ні в чому не можуть відмовити. Вони навіть дозволили піти нам за річку на леваду. Мати й батько, може, двадцять разів наказують мені, що "там є місток, а під містком вода — річка, річка, річка..."

5

Ми з Бузею, забувши про все, гасаємо по леваді. Я вихваляюся перед нею своїми маєтками: деревами, піском, горбком, з якого я, коли хочу, здіймаюсь у повітря і лечу собі, як орел.

Бузя сміється з мене, а я ображаюсь. Тоді вона бере мене за руку — і образа вмить зникає.

6

Ми сидимо на горбку, і я розповідаю казки. Я говорю їй, що через багато років ми станемо дорослими і поберемося... "Ми зараз же з допомогою чарівного слова здіймемось у повітря понад хмари і об'їдемо цілий світ". Побуваємо в усіх країнах і скрізь утнемо щось цікаве. І ніхто нас не побачить.

Бузя дуже хоче побувати там, де живе її мати, і утнути щось із вітчимом. Не з матір'ю, яка заїхала казна-куди й забула про дитину, а саме з її новим чоловіком.

7

Бузя плаче. Я картаю себе останніми словами за те, що нагадав їй про матір. Я хочу сказати їй мовою "Пісні пісень": "Покажи лице твоє, дай послухати твій голос..."

" Раптом... Звідки це сюди взялися батько і мати? "

8

Це вони прибігли сюди довідатися, "чи не трапилося з нами, боронь боже, якесь лихо", адже тут місток, вода, річка.

"А де ж ваша зелень? " — питають батьки. Ми перезираємося, і я наче чую слова із "Пісні пісень": "О, коли б ти був мені братом рідним!"

.........................................

"Ну що ж, обійдемося без зелені, — каже, усміхаючись, батько.— Головне, хвала Всевишньому, з дітьми нічого ке трапилось". Батьки щасливо усміхаються.

"Чудні, чудні люди — мої батьки!"

.........................................

Частина третя

ТІЄЇ НОЧІ

1

"Дорогому синові..." Так починався лист, у якому батько надсилав гроші, просив приїхати, бо соромно перед людьми, що єдиний син забув рідний дім.

1 2 3

Дивіться також: