Макс Рудольф Фріш — Санта Крус (скорочено)

Стислий переказ, виклад змісту скорочено

Балада

Дійові особи

Ельвіра, тридцятип'ятирічна жінка

Віола, її дочка

Ротмістр, її чоловік

Пелегрін, мандрівний співак

Господиня шинку

Лікар

Служник

Писар

Хлопець

Негр

Жандарм

Педро, зв'язаний поет

Орендарі

Матроси

Гробарі

Дія відбувається протягом семи днів і протягом сімнадцяти років.

ПРОЛОГ

Дія відбувається у шинку. З одного боку грають у карти селяни, нудно і тупо. З іншого боку на передньому плані сидять лікар і мандрівний співак, який щось наспівує.

Співак згадує, наспівуючи час від часу: "Яванська пісня... матроси, ті смагляві чорти з котячими очима, завжди співали її, як лежали на палубі й не могли заснути зі спеки! Ми оминали великий Ріг, сім тижнів оминали, наші діжки засмерділися, а місяць висів над морем, як срібний барабан, як ліхтар між щоглами... а вони все співали, цілі ночі, довгі безвітряні ночі..."

Лікар гукає Господиню на ім'я Жозефіна, аби попросити ще вина. Чоловік, що тільки-но ввійшов, розповідає про те, який сніг іде надворі, так що на цвинтарі під час похорону не могли віднайти могилу. А тим часом Співак говорить ніби й до Лікаря, та більше до себе: "Вона кохала мене... Може, я тоді, сімнадцять років тому, повівся як негідник, а все-таки, дорогий докторе, повірте мені, —беззастережно, як вірять у диво, — вона мене кохала!" У розмові він вимовляє її ім'я, Ельвіра, і Лікар питає, чи не дружина це Ротмістра, господаря маєтку і замку. А Жозефіні тим часом розповідає, що цей Співак, підхопивши лихоманку, цілий рік хворів, а оце тепер святкує одужання. Господиня у розмові зі Співаком розповідає про доброту Лікаря, який часом дозволяє вижити безнадійно хворим. Проте Співак вважає себе здоровим сам, бо так почувається. Він любить життя і цінує його по-іншому. "Чому вони не живуть?" — питає він у Лікаря, показуючи на людей у Шинку. І пояснює: "Життя коротке. Хіба ви не знаєте? Чому вони не співають? Чому не живуть?.. Не живуть..." І справді, люди саме сперечаються, кому годувати віслюків, яких їм купив Ротмістр, бо вони ж знадобляться селянам навесні. Але ці люди ніби не розуміють того. Вони орендарі і належать до замку. Та, мабуть, вони і в житті лише орендарі, тимчасові господарі. А надає їм можливість працювати Ротмістр, який живе у замку разом з дружиною та дочкою. Співак вирішує йти туди. Його відмовляють, адже господар над усе любить порядок і не пускає сторонніх. Та Співак вважає, що справа не в бідному одязі, адже колись Ельвіра кохала його, то чому ж тепер хоч не привітатися. Він іде, залишаючи в оплату на столі справжній корал. Господиня переймається через те, що він пішов з її гітарою. А Лікар говорить, що гітару повернуть, адже Співакові лишилося жити хіба що тиждень.

Дивіться також

Господиня. Що, він іще тільки тиждень житиме?

Лікар. Скажімо так: що він тиждень житиме...

Як же проживе той співак цей тиждень?

ДІЯ ПЕРША

Дія відбувається у замку Ротмістра. Ротмістр саме звільняє Хлопця, який крав постійно в нього тютюн. Той обіцяє сплатити вартість украденого, проте Ротмістр невблаганний: "Має бути лад..." А собі він говорить, що не може вчиняти інакше: ".. .я зробив би погану послугу. Він знахабнів би, йому потрібен володар, якого він міг би шанувати, сам він не навчиться володіти собою Отож хазяїн замку віддає належну платню Хлопцеві й звільняє. Цей вчинок і його мотиви одразу окреслюють характер і вдачу Ротмістра. Під час розмови його з Писарем, який занотовує усе, що сталося у замку, служник приніс дрова і розповідає, що сніг пішов одразу, як прибув чужинець до замку:

"Уже сім днів і сім ночей іде сніг. Такого ще ні разу не було. Разом зі снігом усюди западає тиша, дедалі глибша й глибша. Сніг засипає ліс, дороги, кожен камінь, кожну гілку і кожен стовпець, не лишається нічого, тільки тиша, тиша і сніг, уже сім днів і сім ночей..." Він говорить, що ніхто не йде до своєї комірчини, бо там холодно. Усі сидять на кухні разом і бояться. Сміється й співає лише чужинець, який розповідає чудернацькі історії про всякі дива, людей і країни, які він бачив. На питання господаря, звідки він прийшов, служник відповів: "Звідусіль, так би мовити, щойно він розповідав про Марокко, про Іспанію, про Санта-Крус..." Це слово наче змусило стрепенутися Ротмістра, і коли увійшла його дружина погрітися і веліти подавати вечерю сюди, він говорить до неї про Санта-Крус, приморське містечко, пропахле "рибою і водоростями", і хлопця у брудному шинку, який каже: "Ми пливемо в Гаваї. Бачите он те судно з червоним вимпелом?" Той хлопець ніби забрав з собою частину його самого, Ротмістра, так він відчуває: "Він живий, поки я живий... Поки я живий, моя туга не полишає його, він припнув її до свого вітрила, що несе його морями, а я, сидячи тут, навіть не знаю, де він волочиться з моєю тугою... поки я працюю... по гаванях, узбережжях і містах, яких я не знаю..." Це ніби той хлопець з Санта-Крус прожив життя, якого прагнув він сам. Ротмістр говорить, що почувається стомленим і старим саме через оцей факт. Ельвіра ревниво заперечує йому, бо ж хіба за цим не розчарування через те, що він лишився з нею. А він довірливо розповідає про глибинне: "Коли я, наприклад увечері, на дозвіллі сиджу біля тебе й читаю, — то що ми шукаємо у книжці, як не його, того, хто живе нашим іншим життям, може, нашим справжнім життям, яким я сьогодні жив би сам, коли б сів тоді на чуже судно, вибрав море, а не суходіл, страхітливе, а не певне. Я шукаю його, який ніколи не сходить мені з думки, навіть коли я втішаюся нашим щастям... нашою дитиною, нашою країною, коли надворі літо, коли я рано-вранці їду верхи полями, коли ввечері над житами, нашими житами пливуть дедалі темніші хмари, — Господи, я знаю, що я щасливий!"

Ельвіра й не підозрювала, що її чоловік може, люблячи лад в усьому, гак прагнути змін. А він пояснює: "Коли вже на те пішлося, то я твердо вірю, що живеш доти, доки є ще мета, а не її здійснення, не оволодіння, не будень". І тоді Ельвіра велить накрити стіл ще на одну особу — мандрівного Співака. На подив чоловіка вона відповідає, що тепер у чоловіка є можливість зустрітися з його іншим життям, адже він цього хотів. До того ж вона вважає, що він має знати: її теж відвідують сни-спомини: "Я не забула. Він звався Пелегрін... Але жінка, бачиш, не грається коханням, подружнім життям, вірністю, людиною, з якою пішла". Вона ніби свідомо намагається принизити образ Співака, якого запросила на вечерю, приписуючи йому найгірші зовнішні риси волоцюг. Їй так хочеться почуватися в усьому благодійницею, недосяжною для будь-кого. Навіщо? Аби сховати від усіх свої сни, у яких образ її колишнього коханого такий романтичний. І раптом, обернувшись, вона й справді бачить його, Пелегріна. Вона вражена. А він говорить, що ненадовго, скоро піде, просто він хворів, оце одужав і має поїхати. І вже вдруге (вперше він говорив це Лікарю) ми чуємо: "На Кубі є ферма, спалена, висохла ферма, яка чекає на мене, щоб давати плід: ананаси, персики, сливи, смокви, виноград! За місяць відпливає судно... а за рік, Ельвіро, ви отримаєте першу каву!" Ельвіра тікає. А він розглядає кімнату замку, милуючись портретом дочки Ельвіри, книгами. Він наче проживає у ці хвилини життя господарів замку, коли входить Ротмістр. Він не одразу впізнає в чужинці того моряка, з яким колись збирався відплисти на кораблі з червоним вимпелом. Пелегрін нагадує, що те судно звалося "Віола". Вони сідають вечеряти, коли це чується музика і Пелегрін знову згадує: "Матроси, ті смагляві чорти з котячими очима, завжди співали цю пісню..." Коли це увійшла молода дівчина і Ротмістр відрекомендував її: "Наша дочка. Її звати Віола". Пелегрін перепитує. Він вражений. Картина тьмянішає, а музика лунає, і пісня матросів наближається.

ДІЯ ДРУГА

На палубі лежать матроси і співають ту саму пісню. Раптом припиняють, і починаються розмови про вітер, якого все нема. Серед них поет Педро, якого увесь час зв'язують, бо не вірять його розповідям і одночасно прагнуть їх. Педро розповідає історію Ельвіри і Пелегріна: "Сімнадцять років тому, кажу, він звів її на цьому судні, вона, та дівчина, звалася Ельвіра, кажу вам, Ельвіра, і він поніс її до каюти, вірте чи ні, і там це сталося... Сьогодні вона дружина Ротмістра і живе в замку далеко звідси, на другому боці Землі, там, де тепер зима. Ми не можемо заснути зі спеки, а там, подумайте тільки, там вони сидять перед каміном, Ротмістр і його дружина. Вони не знають, про що говорити, так давно одружені..."

Це розповідь про їхнього капітана, який оце прибув до замку. "Усе брехня, нахабна вигадка і брехня!" — кричить один з матросів, і його підтримують. Але Педро наче викликає в уяві ті часи, про які говорив, і ось знову розмовляють ще молоді Ельвіра і Пелегрін. Він у захваті від неї, від моря, від свободи, від вина — від життя. У нього немає сумніву: вона попливе з ним: "А як ти завтра прокинешся, буде вже ранок, повний веселого сонця, повний блакиті і вітру, ранок без берегів, безмежний ранок..." Та Ельвіра відповідає: "Я знаю, який він буде, Пелегріне, ми вже пережили його". І ми розуміємо, що Педро показує сон, який сниться Ельвірі знов і знов усі ці сімнадцять років. "І Ротмістр не може всього цього побачити — що діється в голові його дружини, коли вона спить".

ДІЯ ТРЕТЯ

У замку минула вже північ, але біля столу сидить писар, а на підлозі валіза, біля якої чатує служник. З їхньої розмови видно, що Ротмістр раптом зібрався поїхати й пішов одягатися у камзол своєї юності. Незабаром він з'являється, аби закінчити листа до Ельвіри. У ньому він пише, що цієї ночі почув, як вона ніжно вимовляє уві сні чоловіче ім'я. Це не його ім'я! І тепер, на його думку, він має право дати волю своїй тузі, яка манить його вирушити у мандри.

Ротмістр. Як гостро я відчув після розмови з цим чужинцем, що ми смертні! Перед нами позачасовість, похмура неусвідомленість речей; після нас позачасовість, похмура неусвідомленість речей, порожні простори Бога, який розбризкується у вулканах, випаровується в морях, цвіте і в'яне, гниє і кам'яніє і знов цвіте у пущах, Бог, що не має очей, аби побачити своє безмежне літо, — а ми його єдина надія, що воно буде побачене, що воно віддзеркалиться у блискучих зіницях смертних людських очей, ми, ця неймовірна мить, що зветься людством, ми, це виняткове явище на єдиній планеті, що поволі вичахає...

1 2