Гюстав Флобер — Пані Боварі (скорочено)

Стислий переказ, виклад змісту скорочено

ЧАСТИНА ПЕРША

У житті Шарля Боварі навіть у дитячі роки не було нічого особливого. До дванадцяти років він тинявся селом: бігав за орачами в поле, ганяв грудками граків, рвав понад ровами шовковицю, пас із хворостиною індиків, ворушив сіно, лазив по лісах.

Батько його служив колись військовим фельдшером, але, прошпетившись у призовних справах, змушений був залишити службу. Скориставшись своєю вродою, він підчепив з льоту посаг у шістдесят тисяч франків, який давав за своєю дочкою торгівець головними уборами. Дівчина була без пам'яті від його статури. Одружившись, пан Боварі жив два чи три роки на жінчині кошти, добре обідав, пізно вставав, бував щовечора як не в театрах, то в кав'ярнях. Потім тесть помер, лишивши їм у спадок якусь мізерію. Боварі обурився й узявся сам до фабричного виробництва, та мало не вилетів у трубу і виїхав на село, але й на землеробстві знався не краще. Похазяйнувавши деякий час, він махнув рукою на свою господарську діяльність, найняв задвісті франків річної плати садибу і, досадуючи на свої невдачі, заздрячи всім на світі, вирішив доживати віку у спокої, мавши лише сорок п'ять літ од роду. Жінка його колись душі в ньому не чула. Змолоду привітна і жвава, під старість вона стала дражливою і нервовою. Бачачи, як чоловік бігає за сільськими дівками, приходить додому із якихось вертепів, гидко сопучи з перепою, вона спочатку страждала без скарг, без докорів. Але потім у ній заговорила гордість. Вона вже не плакала, гнітила лють на серці, замкнулась в німому стоїцизмі. Завжди вона кудись бігала, про щось клопотала. Коли в неї знайшовся хлопчик, вона пестила його, мов королевича. Усупереч материним турботам, батько висував свій ідеал мужнього дитинства. Бажаючи загартовувати сина по-спартанському, він клав хлопця спати в нетопленій кімнаті, привчав хлистати ром. Пан Боварі мало дбав про науку. Мати ж в думці бачила сина розумним, освіченим. Вона навчила його читати. Коли Шарлю виповнилося дванадцять років, мати домоглася, щоб його почав учити місцевий кюре. Згодом хлопця віддали до руанського колежу. Завдяки своїй старанності він завжди був у числі середніх учнів. Через три роки батьки забрали його з колежу, щоб він студіював медицину.

Дивіться також

Мати найняла йому квартиру, придбала меблі, чавунну грубку з запасом дров, суворо наказала шануватися і поїхала додому. Ознайомившись із програмою занять, Шарль довго ходив, як очманілий. Він не тямив нічогісінько, хоч як уважно слухав викладачів. Проте намагався працювати — позаводив загальні зошити з усіх дисциплін, відвідував усі лекції, не пропускав жодного клінічного заняття. Та через деякий час він поволі забув свої добрі наміри, унадився до шинку, став грати у доміно. Не дивно, що з такою підготовкою Шарль провалився на екзаменах на звання санітарного лікаря. Мати простила його, батько ж довідався про це лише на п'ятий рік. Шарль знову засів за науку, визубрив напам'ять усі питання і склав іспит цілком пристойно.

Практику у містечку Тост влаштувала Шарлю мати. Вона ж знайшла йому дружину — вдову судового пристава з Дьєппа, що мала сорок п'ять років і тисячу двісті ліврів річного доходу. Шарль сподівався, що одруження поліпшить його становище, гадав, що буде порядкувати сам собою і своїми грішми. Але жінка взяла його в шори: він мусив говорити на людях так, а не отак, постувати щоп'ятниці, одягатися, як веліла дружина, правити за її наказом гонорар із пацієнтів. Вона стежила за кожним його кроком, щохвилини треба було з нею панькатися. Вічно вона ахала та охала, завжди просила якихось солодких ліків і хоч трошечки більше ласки.

Емму Руо Шарль побачив уперше, коли його викликали на ферму її батька, який зламав ногу. Перелом був простісінький. Шарль швидко впорався з перев'язкою, обіцяв заглянути до хворого через три дні, натомість заявився вже другого дня, потім навідувався регулярно двічі на тиждень. Він навіть не замислився над тим, чого це йому так полюбилося їздити на ферму Берто. Зате сяючий вигляд Шарля, коли він виряджався до добродія Руо і звістка про те, що у старого є донька, яка дістала прекрасну освіту в монастирі урсулинок, спричинили напад ревнощів у лікарші. Вона інстинктивно зненавиділа Емму. Після нескінченних сліз дружини Шарль заприсягся на молитовнику, що більше не буватиме у Руо. Та незабаром дружина Шарля несподівано померла. Дядько Руо привіз Шарлю плату за вилікувану ногу, поспівчував горю лікаря і запросив до себе на ферму. Шарль знову почав часто бувати у Берто. Поступово він дедалі рідше й рідше згадував про покійну дружину, приємне відчуття незалежності допомагало йому забувати про самітність. Тепер він міг робити все, що йому заманеться, бувати на фермі добродія Руо скільки захоче. У ньому ворушилась якась невиразна надія, якесь передчуття щастя. Відбувши жалобу, Боварі одружився з панною Руо. Весілля відгуляли добре: гостей було аж сорок три особи, за столом сиділи шістнадцять годин, наступного ранку все почалося спочатку; догулювали ще й кілька днів по тому. За два дні по весіллі молоді поїхали до Тоста.

З перших же днів Емма Боварі заходилася переробляти в домі все по-своєму. Шарль був щасливий, адже до цього у нього не було нічого хорошого в житті. Тепер він навіть оволодів чарівною істотою, яку палко кохав. Увесь світ обмежувався для нього тепер шовковистим кругом її спідниць, він картав себе, що не досить любить її, завжди скучав за нею, поспішав повернутися додому, і серце його калатало, коли він збігав нагору сходами. Шарль і гадки не мав, що коїться в душі дружини.

До шлюбу Еммі здавалося, що вона кохає, але кохання має давати щастя, а щастя не було: виходить, вона помилилася. У монастирі дівчина читала багато романів, і їй хотілося бути схожою на чудових героїнь, що віддаються жагучим пристрастям. Вона горнулася душею до бурхливих явищ. Натура в Неї була більш емоційна, ніж артистична, вона прагнула хвилюючого, а не мальовничого. Коли в Емми померла мати, вона перші дні дуже плакала, замовила медальйон для волосся небіжчиці. В душі вона відчувала певне задоволення тим, що одразу піднеслась до вишуканого ідеалу безрадісного існування, який є недосяжним для пересічних сердець. Черниці вже пророкували їй релігійне покликання, але Еммі були неприйнятні таїнства віри і дисципліна. Батько забрав її з пансіону. Повернувшись додому, Емма перші дні з задоволенням командувала слугами, але незабаром село набридло їй. Вона вважала себе вкрай розчарованою істотою, нездатною навчитися чогось нового чи зазнати якихось почуттів. Поява Шарля у Берто надала їй віри, ніби до неї зійшла, нарешті, та чудесна пристрасть, яка досі ширяла над нею легендарним рожевим птахом у сяєві поетичних небес. Проте заміжжя не принесло Еммі вимріяного блаженства. Шарль був відданий їй, добрим, працелюбним, але в ньому не відчувалося й тіні героїчного. Він не вмів ні плавати, ні фехтувати, ні стріляти з пістолета. Розмови Шарля були пласкі, як вуличні тротуари. Емму дратували його благодушний спокій, його вайлувата безтурботність і навіть щастя, що вона дарувала йому. Оскільки Емма виросла з мрією про сильні й палкі пристрасті, життя в провінції здавалось їй прозаїчним, якимось несправжнім. Їй здавалося, ніби в деяких кутках землі щастя вроджується само собою, подібно до того, як деякі рослини вимагають певного ґрунту й не приймаються ні в якому іншому місці. І щоб зазнати від життя повної втіхи, треба було, мабуть, поїхати в екзотичні краї з гучними назвами. Може, їй хотілося розповісти комусь про всі свої химери. Але вона не могла знайти ні слів, ні нагоди, ні відваги. Якби Шарль схотів, якби він здогадався, підхопив її думку, — серце її прорвалося б раптовою щедрістю, як падають з дерева достиглі плоди, коли його труснути рукою. Але що тісніше спліталося їхнє інтимне життя, то глибше ставало внутрішнє відчуження Емми.

Пані Боварі-мати якось зразу незлюбила невістку через її "великопанські" замашки. Коли мати приїздила до сина, то увесь день тільки й чути було, що "доню" та "мамо". Обидві говорили, підібравши губи, вимовляли пестливі слова, а голос аж тремтів од притамованої люті.

Емма намагалася розпалити в собі кохання до чоловіка, проте ці спроби були марними. Вона незабаром переконалася, що в почуттях Шарля немає нічого Особливого. Він милував її у певні години, і це стало ніби якоюсь звичкою, подібною до заздалегідь замовленого десерту по одноманітному обіді. Лісник, якого Шарль вилікував од запалення легенів, подарував Еммі маленьку італійську левретку, яка стала вірною супутницею у самітніх прогулянках пані Боварі.

Проте одного разу в життя Емми увірвалась надзвичайна подія: подружжя Боварі було запрошено до родового маєтку маркіза д'Андервільє, якого Шарль порятував, вчасно розітнувши ланцетом пухлину у горлі. Прекрасні зали, знатні гості, вишукані страви й вина, сяйво коштовностей на дамах, звуки вальсу — це було те розкішне життя, про яке мріяла Емма. Спогади про цей бал стали для неї своєрідним заняттям. З часом всі обличчя змішалися в її пам'яті, призабулись мелодії контрдансів, деякі подробиці вивітрилися, але жаль лишився. Емма придбала план Парижа і, водячи пальцем по карті, мандрувала столицею. Вона передплатила дамський журнал і жадібно поглинала все, що писали про великосвітське життя. Знала останні моди сезону, розклад спектаклів у опері. Стежила за романами. Читаючи книжки, Емма весь час згадувала віконта, з яким танцювала вальс, порівнювала його з літературними героями. Париж, безбережний, як океан, мерехтів перед Емминими очима в рожевій імлі.

А Шарль — під дощ, під сніг — знай роз'їжджав верхи околишніми путівцями, бабрався в пітних постелях, пускав хворим кров, розглядав, що було у нічних горшках, зате щовечора знаходив дома веселий вогонь і елегантно вбрану гарненьку жінку, від якої так і пашіло свіжістю. Вона чарувала чоловіка своєї тонкою вигадливістю, з якою прикрашала свій дім на зразок того, про що читала в журналах. Репутація Шарля остаточно встановилась, пацієнти любили його. Бажаючи йти в ногу з наукою, Шарль передплатив медичний журнал, який пробував читати після обіду, але, зморений, засинав за п'ять хвилин. Емма дивилась та тільки плечима знизувала.

1 2 3 4 5

Дивіться також: