Ростов зголошується з'їздити і дізнатися, чи пішли звідти французи. Він з'ясовує, що на горі — пікет: напевне, французи не відступили на нові позиції, як припускала диспозиція австрійського генерала. Ростов доповідає про це Багратіону і проситься "у справу". Той пропонує йому залишитися при ньому ординарцем.
Крики вночі з боку супротивника були викликані читанням наказу Наполеона, який особисто верхи об'їжджав свою армію. Солдати, побачивши свого імператора, запалювали жмути соломи і бігли за ним. У наказі імператор обіцяв особисто повести війська в бій, і, якщо солдати будуть хоробро битися, він перебуватиме далеко від бойовища, але якщо хоч на хвилину засумнівається в успіху, то сам з'явиться на чолі своєї армії. Наполеон закликає солдат зміцнити славу Франції і перемогти.
О п'ятій ранку 20 листопада було ще зовсім темно, але піхотні, кавалерійські і артилерійські полки з лівого флангу російської армії вийшли на позиції для атаки. Супротивник, як виявляється, знаходиться зовсім не там, де очікувалося, від начальства не надходить своєчасних наказів, просуванню війська заважає туман. До дев'ятої ранку ніхто нічого певного про супротивника сказати не міг. Усі розуміли, що панує безлад, і були невдоволені австрійцями.
Була дев'ята година ранку, коли Наполеон, стоячи на невеликому пагорбі, спостерігав за тим, що відбувалося унизу. Як він і передбачав, російські війська спускалися в улоговину, бо всі думали, що війська Наполеона знаходяться далеко попереду. Це було основою плану французького імператора: він мав Напасти несподівано на центр російського війська. То був дня нього щасливий день — річниця його коронування. На світанку він трохи поспав і тепер, "веселий, свіжий, здоровий, був у такому гуморі, коли все здається можливим і все виходить добре". Коли сонце вийшло із-за гори і освітило все навкруги, він підняв руку і дав команду атакувати.
Князь Андрій поруч із Кутузовим із хвилюванням чекає тієї можливості, що принесе йому славу. Кутузов сердиться, він бачить, що вище командування діє бездарно, за бездарною диспозицією. На позиції приїжджають австрійський і російський імператори, молоді, веселі, бадьорі, на гарних конях. Імператор Олександр запитує Кутузова, чому не починається бій — "адже ми не на Царициному Лузі, де парад не розпочинають, доки всі полки не підійдуть". Кутузов гучно, аби два рази не повторювати, відповідає, що тому і не починають. Цар віддає наказ починати бій. Полк апшеронців відправляють на марш, через туман вони не бачать, що відбувається попереду. Разом із почтом Кутузова князь Андрій піднімається на гору і бачить звідти, що супротивник — за п'ятсот кроків просто перед апшеронцями. Вирішивши, що настав його час, Болконський заявляє, що апшеронців треба зупинити, і береться це зробити. Але вже пізно: збившись у купу, солдати й офіцери повертають назад і тікають. Поруч із Кутузовим залишаються всього четверо. Французи атакують батарею, починають стріляти по Кутузову. Падає поранений прапороносець. Князь Андрій скочив з коня, підхопив стяг. Полк піднімається за ним. Болконський добіг майже до самих ворожих гармат, коли впав поранений. Він було розплющив очі, аби побачити, чим скінчилася боротьба, але нічого не бачив. Над ним не було нічого вже, крім високого неба, не ясного, але все-таки незмірно високого, із сірими хмарами, що тихо пливли у ньому". "Як тихо, спокійно й урочисто, зовсім не так, як я біг, — подумав князь Андрій, — не так, як ми бігли, кричали і билися; ...зовсім не так повзуть хмари по цьому високому, безкінечному небу. Як же я не бачив колись цього високого неба? І який я щасливий, що пізнав його нарешті. Все пусте, усе обман, крім цього безкінечного неба. Нічого, нічого немає, крім нього. Але і того навіть немає, нічого немає, крім тиші, заспокоєння".
Наступного дня бій відновляється. У Багратіона справа ще не починалася. Ростова посилають по роз'яснення до Кутузова або до царя. Ростов зіштовхується з гвардійською піхотою, у якій зустрічає Бориса і Берга. Ті пожвавлені, тому що побували у справі, Берг поранений. Раптово Ростов наштовхується на супротивника там, де найменше очікував його зустріти: у тилу російського війська. Солдати тікали, і Ростов перелякався. У повній плутанині він нікого не міг знайти. До Ростова доходять непевні чутки, що Кутузова чи то вбито, чи то поранено, що государ теж поранений. Ростов знаходить государя, той блідий, щоки йому запали, очі ввалилися. Ростов не наважився під'їхати до царя і рушив назад. До вечора стало очевидним, що бій програли по всіх позиціях.
Князь Андрій лежав на Праценській горі зі стягом у руках, стікаючи кров'ю, у забутті і, сам того не помічаючи, жалібно стогнав. Опритомнівши й розплющивши очі, він знову бачить над собою високе небо — уособлення самої вічності. Незабаром почулися голоси, під'їхали вершники, і Болконський упізнав Наполеона, який об'їжджав поле бою разом з двома ад'ютантами. Дивлячись на князя Андрія, французький імператор вимовив: "Ось прекрасна смерть!" Андрій "відчував, що спливає кров'ю, і він бачив над собою далеке, високе вічне небо. Він знав, що це був Наполеон — його герой, але цієї хвилини Наполеон здавався йому такою незначною людиною в порівнянні з тим, що відбувалося тепер між його душею і цим високим, безкінечним небом із хмарами, що біжать по ньому. Йому було однаково цієї миті, хто б не стояв над ним, що б неї говорив про нього; він радів тільки з того, що зупинилися над ним люди, і бажав тільки, щоб ці люди допомогли йому і повернули б його до життя, що здавалося йому настільки прекрасним, тому що він зовсім інакше розумів його тепер". Князь Андрій застогнав. Наполеон помітив, що поранений живий, і наказав підняти його і перенести на перев'язувальний пункт. Болконський приходить до тями тільки в шпиталі. Незабаром приїжджає Наполеон оглянути полонених, хвалить російських солдатів за хоробрість, звертається особисто до князя Андрія, але той не відповідає, тому що всі помисли геніального полководця, його марнославство здаються Болконському тепер дрібними і незначними. Наполеон відходить, князь Андрій намацує в себе на грудях образок, подарований княжною Мар'єю, і розуміє, що існує щось більш важливе в порівнянні з його колишніми прагненнями, йому уявляється щасливе життя в Лисих Горах, пригадуються рідні. Лікар Наполеона, оглянувши Болконського, сказав, що той не одужає, і князь Андрій разом з іншими безнадійними пораненими був залишений під опіку місцевих жителів.
ТОМ ДРУГИЙ
Частина перша
На початку 1806 року Микола Ростов їде додому у відпустку, Денисов теж їде додому у Воронеж, і Микола умовляє Денисова погостювати у їхньому домі в Москві. На передостанній станції Денисов випив три пляшки вина і проспав усю дорогу до Москви. Микола ж з таким нетерпінням чекав зустрічі з рідними, що не міг навіть всидіти і все благав візника їхати швидше. Коли виїхали на вулицю, де стояв дім Ростових, йому здалося, що вони зовсім не рухаються. Микола на ходу скочив із саней і побіг. Його не чекали, але щойно він увійшов у темну залу, із різних боків до нього кинулися з поцілунками, і він не міг розібрати, де батько, де Наташа, де Соня, де Петя. Він знав тільки, що матері між ними не було. Нарешті почулися квапливі кроки й увійшла стара графиня. Всі відступили, і мати припала до свого первістка. Про Денисова всі забули, він стояв, спостерігаючи цю сцену, і тер очі. Граф звернувся до нього. Денисов відрекомендувався. Тоді Наташа у захваті підбігла до Денисова і поцілувала його. Усі зніяковіли, Денисов теж, але посміхнувся і поцілував Наташі руку. Весь вечір Ростови просиділи біля Миколи, ловили кожне його слово, прагнули догодити йому. Ростов був щасливий тією любов'ю, але перші хвилини зустрічі дали йому стільки радості, що тепер ніби чогось не вистачало. Наступного ранку Наташа й Соня не могли дочекатися, коли ж він нарешті вийде до них. Микола вийшов у халаті, Наташа саме приміряла його чоботи зі шпорами. Соня, побачивши його, втекла. Наташа намагається вивідати у брата, чи не змінилося його ставлення до Соні. Наташа дуже переживає за подругу і, щоб переконати його у силі своєї прихильності до Соні, показує брату руку, на якій помітно червоний шрам. То доказ Наташиної дружби й вірності Соні: вона розжарила на вогні лінійку і приклала її до руки. "Ростов увійшов у той сімейний, дитячий світ, який ні для кого не мав ніякого сенсу, крім нього, але який давав йому найкращу насолоду в житті". Тому він не здивувався і йому не було смішно від цих проявів дружби. Наташа передає Сонині слова: "Я буду його кохати завжди, а він хай залишається вільним". Ростову ця позиція дуже подобається, бо тепер на нього чекають стільки радісних справ і занять, а одружитися із Сонею він завжди встигне. На питання брата про її ставлення до Бориса Наташа відповідає, що не хоче ні за кого заміж, а піде танцювати: тепер вона захоплена балетом і модним танцюристом. Разом з тим вона розпитує брата про Денисова. Зустрівшись у вітальні з Сонею, Ростов почервонів, бо відчував, що всі дивляться на нього запитливо, очікуючи, як він поставиться до неї. Микола говорить Соні "ви". Але погляди їхні, зустрівшись, сказали зовсім інше. Сестра Віра, зачекавши, коли настане тиха хвилина, зауважила, як це дивно, що Соня й Микола тепер як чужі. Зауваження це було слушне, але навіть графиня, яка боялася цього шлюбу, почервоніла. Денисов вийшов у новому мундирі, напахчений, з дамами поводився шляхетно й шанобливо. Таким Микола його ніколи не бачив.
Повернувшись до Москви з армії, Микола Ростов веде в Москві "гусарський" спосіб життя. Грошей того року у графа було вдосталь, тому що всі маєтки він знову перезаставив, і Микола заводить свого рисака та модні рейтузи, яких ні в кого ще не було, чоботи зі шпорами, їздить в Англійський клуб, весело проводить час.
На початку березня графу Ростову доручають улаштувати обід в Англійському клубі на честь Багратіона. Саме Ростову-старшому доручають влаштувати урочистий обід, бо ніхто, крім нього, не міг би ще й своїх грошей докласти, аби все влаштувати якнайкраще. Граф посилає по свіжі ананаси й полуниці і до Безухова, тому що ні в кого іншого їх не дістати.