Але Олексій Олександрович почувався безсилим і знав: його примусять зробити те, що вони всі вважають за необхідне. Бетсі, виходячи від Кареніних, зіткнулась з Облонським, який приїхав дякувати за новий чин і владнати сімейні справи Анни. Бетсі говорить, що Каренін тисне на Анну, не розуміючи, що вона не може гратися своїми почуттями, що краще б вони розлучилися. Цю думку світу засвоює Облонський. Він приходить до сестри і бачить її пригнічений стан. Анна говорить, що є люди, які люблять за недоліки, вона ж ненавидить чоловіка за його чесноти. Стіва починає розмову про розлучення як єдиний шлях розірвати складні стосунки між подружжям. Анна не вірить у таку можливість, відтак Облонський береться поговорити з її чоловіком.
Степан Аркадійович рідко ніяковів, але, увійшовши до кабінету Олексія Олександровича, він відчув, що йому соромно перед цим чоловіком. Він тільки розпочав розмову, коли Каренін підійшов до столу і взяв недописаного листа, у якому він докладно написав усе те, що збирався сказати Облонський. У листі не було жодного докору, лише прохання сповістити, які кроки він має зробити, щоб Анна була щаслива й спокійна. Облонський радить не показувати листа Анні, бо тоді вона не зможе нічого сказати, ще раз відчувши велич його душі, вона тільки осягне глибину свого падіння. Облонський упевнений, що сам Каренін повинен вирішити, подавати на розлучення чи ні. Олексій Олександрович опирався цьому у своїй душі скільки міг, дбаючи про дітей, про саму Анну, але не витримав і погодився.
Рана Вронського була небезпечна, кілька днів він перебував між життям і смертю. Але перше, про що він сказав, коли прийшов до тями, що постріл був випадковим і він не мав наміру вбити себе. Сам же Вронський відчував, що цей учинок ніби змиває з нього ганьбу й приниження. Через деякий час він увійшов у колію звичного для нього життя. Серпуховський придумав призначення у Ташкент, і Вронський погодився. Перед від'їздом він хотів бачити Анну, але Бетсі не змогла виконати це дипломатичне доручення. Другого дня вона ж надіслала повідомлення, отримане через Облонського, що Каренін погодився на розлучення, тому Вронський може бачити Анну. Відкинувши всі світські забобони, він тієї ж миті кинувся до Анни. Вона палко відповіла на його почуття. Анна сказала, що не прийме великодушного розлучення, яке дає їй чоловік. Вронського вразило, що саме тепер вона могла думати про розлучення, про сина. Несподівано Анна заплакала, шкодуючи, що не померла.
Через місяць Каренін залишився сам із сином. Вронський відмовився від призначення у Ташкент і вийшов у відставку. Анна відмовилась від ганебного для її чоловіка розлучення і виїхала з Вронським за кордон.
ЧАСТИНА П'ЯТА
Левіна і Кіті готувалися до весілля, яке вирішили прискорити, щоб устигнути до Великого посту. Княгиня Щербацька досадувала на майбутнього зятя за те, що він не міг дати їй простої відповіді: чи погодиться він поділити посаг на дві частини і отримати більшу після весілля, бо за такий короткий термін вона не встигне приготувати все. Левін же все ще перебував у такому стані піднесення, що взагалі не міг думати ні про що матеріальне й не розумів, чого від нього домагаються. Його навіть шокували спочатку клопоти матері Кіті про цілком земні речі, але, побачивши, що його кохана сприймає це як цілком природні речі, він заспокоївся, проте все ще не вірив своєму щастю. Після весілля Степан Аркадійович радив йому їхати за кордон, і Левін дуже здивувався, коли Кіті вирішила їхати в село. Кіті знала, що в селі Левін мав справу, яку любив. І хоча сама Кіті не розумілася на цьому, вона вважала її дуже важливою. Вона знала, що після одруження їхній дім буде там, де його чекає справа, і хотіла їхати туди, де буде цей дім. Степан Аркадійович нагадав Левіну, що перед весіллям йому треба говіти й сповідуватися, інакше вінчання неможливе. Левіну здалося нестерпним обманювати саме тепер, коли він почувався таким щасливим. Але він витримав і це. Коли на сповіді священик за звичаєм запитав, чи вірить він у Бога, Левін щиро відповів, що має гріх сумнівів. Старий священик не переконував його, але нагадав, що у шлюбі, до якого він готується, у нього будуть діти, і він має уже зараз подумати, що відповідатиме на їхні питання про устрій світу, щоб не завдати шкоди молодим душам. Левін відчув надзвичайне полегшення, коли говіння й сповідь скінчились, йому було особливо приємно, що він не обманював у церкві.
Дотримуючись усіх обрядів, Левіну заборонили у день весілля бачити Кіті до вінчання. Він обідав удома в компанії неодружених чоловіків, які за звичаєм кепкували з молодого. Усі були впевнені, що в цей день молодий шкодує за свободою, яку втрачає. Але скільки Левін не прислухався, він відчував у собі лише радість від того, що Кіті буде його дружиною. Коли гості пішли, він знову замислився над тим, що говорили, і відчув страх та сумнів, чи Кіті кохає його. Він вирішив їхати до Кіті і спитати ще раз, чи справді вона згодна на цей шлюб, чи не буде він помилкою, чи не слід зараз зупинити все. Кіті не чекала на нього і була дуже здивована через появу Левіна. Його сумніви завдали їй болю, і вона розплакалась. Через кілька хвилин вони помирилися, Кіті запевнила Левіна у свому коханні, і він, заспокоївшись, поїхав додому.
Вінчання було призначене на вечір. У церкві вже зібралися всі гості, очікували молодих, які чомусь запізнювалися. Серед гостей зростало здивування. Уже півгодини чекала звістки про приїзд нареченого до церкви й Кіті. Але Левіна не могло там бути. У цей час він, ще не одягнений, нервово ходив у своєму номері готелю, а Степан Аркадійович його заспокоював. Сталася безглузда прикрість: слуга готувався до від'їзду і відправив усю одежу Левіна до Щербацьких, залишивши тільки одяг, призначений для вінчання, але він забув про сорочку. І ось тепер Левін змушений був чекати, доки привезуть сорочку. Степан Аркадійович заспокоював, як міг, посилав купити нову, та марно, бо саме була неділя і всі Крамниці зачинені. Жах і відчай охоплювали Левіна, коли він пригадував, що наговорив вранці і що може подумати Кіті про його спізнення. Нарешті привезли сорочку, і Левін через кілька хвилин біг по коридору. Вінчання справило на Левіна дивне враження, спочатку він дуже хвилювався і майже нічого не розумів, не міг навіть правильно взяти руку нареченої, але подивився на Кіті, і йому стало весело і страшно, він наче вперше почув слова Святого Письма про шлюб і був вражений їх глибоким змістом. Для Левіна і Кіті вінчання було справжнім таїнством, і, коли воно скінчилось, молоді відчули, що тепер вони з'єднані назавжди.
Вронський з Анною подорожували Європою. На деякий час вони вирішили зупинитися у невеликому італійському містечку. Анна почувала себе щасливою, і це щастя було таким великим, що вона ні в чому не каялася.
Спогади про чоловіка, прощання із сином здавалися їй страшним сном, від якого вона прокинулася. Вона ще більше закохувалася у Вронського і бачила в ньому лише прекрасні риси, а коли шукала недоліки, не могла їх знайти. Вронський, навпаки, отримавши те, чого він так бажав, не відчував щастя. У перші дні він насолоджувався свободою, але з часом відчув, що йому нічого більше бажати, і ця відсутність бажань народжувала нудьгу. Він не міг розважатися, як звичайно у своєму парубоцькому стані, бо це боляче вражало Анну, не міг підтримувати світські стосунки через невизначеність їхнього статусу. Одного разу Вронський зустрівся з Голеніщевим, з яким навчався колись у Пажеському корпусі. Голеніщев, на відміну від Вронського, одразу відмовився від кар'єри, вийшов у відставку, спробував знайти інше заняття. Зараз він працював над новою статтею про візантійську культуру та її вплив на російську. Сам Вронський від нудьги перебрав чимало занять, тепер він намагався малювати, маючи для цього з дитинства здібності, він навіть почав писати портрет Анни і ще й картину на історичну тему, але до свого живопису він ставився як до розваги.
За той час, що вони подорожували з Анною, Вронський звик оцінювати людей через їхнє ставлення до неї. Голеніщев уже давно жив за кордоном і був радий зустрічі із співвітчизниками, до Анни він поставився так, як і більшість добре вихованих людей, тобто уникав натяків і питань, удавав, що розуміє і навіть схвалює її дії. Якось Вронський отримав російську газету, в якій розповідалось про російського художника Михайлова, що мешкав тепер у цьому ж містечку, бідував і вже тривалий час працював над однією картиною, несамовито віддаючись своєму заняттю. Вронський спитав у Голеніщева, чи бачив той картину Михайлова. Голеніщев довго й нудно говорив про сюжет картини, розповів, що сам художник — яскравий представник нових людей, диких і неосвічених, які не мають авторитетів, бо нічого про них не знають. Вронський захотів побачити картину і замовити художнику портрет Анни, щоб підтримати його матеріально. Усі троє вирушили до майстерні Михайлова.
Незакінчена картина не справила на Вронського й Анну враження, як і сам художник, що не мав вишуканих світських манер. Проте їм дуже сподобалась невелика картина, де були зображені рідний російській пейзаж і хлопчики на рибалці. Вронський вирішив купити цю картину. Михайлов одразу зрозумів, що це вишукане товариство прийшло у майстерню задля розваги, і не очікував, що вони зможуть оцінити його мистецтво, але радів кожному зауваженню, яке доводило, що вони хоча б щось зрозуміли у картині. Він погодився писати портрет Анни і зміг у ньому розкрити всю своєрідність її краси так, що Вронському здалося, ніби він завжди бачив саме цю красу, за неї і покохав Анну. Вронський мав художній смак і зрозумів, що його власні заняття живописом марні.
Позбавлені навіть заняття живописом, Анна і Вронський почали ще більш нудьгувати і вирішили їхати в Росію, в село.
Вже минав третій місяць подружнього життя Левіна, і він був щасливий, хоча зовсім не так, як сподівався. До одруження йому здавалося, що сімейне життя дає тільки радощі кохання, що він працюватиме, як і раніше, а для щастя дружини достатньо лише кохати її. Але Кіті виявилося цього замало, вона хотіла відчути себе справжньою господинею свого нового дому.