Випадково наткнувшись на новий доказ, що Форшвіль був коханцем Одетти, Сванн спостеріг, як його вже не шпигає в серце, кохання далеко тепер від нього, і шкодував, що проочив мить, коли розлучився з ним навік. Перед тим, як уперше поцілувати Одетту, він намагався закарбувати в пам'яті її личко, яким так довго милувався і яке мало змінилося після поцілунку, і точнісінько так нині йому хотілося — подумки принаймні — сказати останнє прощай, поки вона ще існувала, тій Одетті, яку він кохав, ревнував, яка його так намучила і якої він більше ніколи не побачить. Він помилявся. Йому довелося ще раз побачити її кілька тижнів згодом. Це було уві сні, у присмерку сонного марення. Він проходжався з пані Вердюрен, з доктором Коттаром, якимось молодиком у фезі, незнайомим, з художником, Одеттою, Наполеоном III, дідусем Марселя узмор'ям. Бліді щоки Одетти всіялися червоними цяточками, личко змарніло, видовжилося, але дивилася вона на Сванна очима, повними ніжності, і він відчував таку любов до неї, що йому закортіло негайно повести її до себе. Нараз Одетта піднесла до очей руку, глянула на годинника і мовила, що їй час іти. Вона попрощалася з усіма однаково, не одводячи Сванна вбік і не призначивши йому побачення. Він не смів спитати її про це, йому хотілося піти слідом, але він мусив, не дивлячись у її бік, з усмішкою відповідати на якісь запитання пані Вердюрен, тоді як серце його розпачливо калатало: він ненавидів тепер Одетту, йому кортіло виколоти її очі, які він щойно розлюбив, розквасити її безживні щоки. Він дряпавея разом з пані Вердюрен на кручу, тобто ішов усе далі й далі від Одетти, яка сходила вниз. Молодик у фезі розплакався. Сванн заходився втішати його, говорячи сам з собою, бо молодик, якого він не міг спершу впізнати, був теж Сванном. А в Наполеона III він перехрестив Форшвіля. Раптом споночіло, вдарили на сполох, забігали погорільці. Селюк, пробігаючи мимо, прокричав, що палії — Одетта зі своїм компаньйоном. То був Сваннів камердинер — він прийшов будити його і повідомив, що перукар чекає.
Через годину після пробудження, даючи вказівки перукареві розчесати його так, щоб волосся не розчухралося у вагоні, бо мав намір на другий день поїхати до Комбре до Марселевого дідуся, Сванн знову згадав свій сон і побачив — ніби все постало як живе, — бліду Одетту, надто запалі щоки, якісь видовжені риси, синці під очима; весь час, поки на нього накочувались приливи ніжності, завдяки яким тривале кохання до Одетти надовго пустило в непам'ять її первісний образ, він не помічав усього цього, не помічав з перших днів їхнього зв'язку, але вві сні його пам'ять спробувала відживити початкове, правильне враження від неї з тих часів. І з властивим хамством, яке іноді проривалося у нього тепер, коли він уже не ходив у нещасливцях, Сванн подумки гукнув, що він спартолив кращі роки свого життя, хотів померти лише тому, що безтямно покохав жінку, яка йому не подобалась, жінку не в його стилі.
Переклад з французької А. Перепаді