Скрик жагучого сонця сколихнув прірву неба й вона посипалася розмаїтими скалками на здичавілі зіниці блюзнірства, а через сито бистроногих промінчиків спадав грайливий дощик втіхи на усміхнені голівки дітей.
Спалах апельсинового зорепаду розпік вкрадене вугілля на потилицях безсоромників та освітив нації вірний шлях до свідомого пізнання...
Невже ти нарешті знайшов казку у засніженій пилюці зламаних років?
Невже ти відкопав давню мрію з багнюки розтоптаних почуттів понівеченої брудом образ душі?
Невже ти повірив у щирість осмислених твоїм серцем беззмістовних фраз?
Невже ти натрапив на щастя, блукаючи у мегабайтах життєвого макросвіту?
Невже ти спіймав надію, повзучи навколішках зі зламаними крилами?
Невже ти побачив світло у мороку власних раптових думок, що ллються з підсвідомого розуміння реальності?..
Прозябнуть...
в знойно выпившем купе,
Прокашлять...
разрумяненное солнце,
Проплакать...
под мажоры варьете,
И проклинать.....
Вона йшла поспіхом додому, маленька і беззахисна, зігнута назустріч вітру, хлюпаючи байдуже по чорним калюжам і тримаючи змерзлою рукою відкриту парасольку. "Дощ збожеволів",-— промайнуло в думках, які вже жили завтрашнім днем. Дарма, що сьогодні дощ. Дарма, що до болі темно і холодно. Завтра все буде інакше. Завтра буде сонце, обов'язково, і усміхнене небо. Вона це відчувала. Адже у неї завтра — СВЯТО.
Дощ старанно омивав шибки. "Ну і дурний же ти, дощику — безглузду роботу виконуєш...
Ти нанизав на гілочки бажання
Й розвісив сохнуть вчора на вітру,
Сипуче сонце з'їло все кохання —
Димок отруйний на вустах зітру...
Ти пишеш те, що так болить,
Ти розтираєш мокрі очі,
І давиш те, що вже кричить, —
І так щодня, і так щоночі...
Душа ридає, стогне тіло,
Папір тріщить під стрижнем сліз...
Ти щось мені шепочеш, вітер?
Іди геть! Залиш мене!
Я можу літати сама — без твоїх шалених обіймів, без твоїх марнотратних хвилювань — БЕЗ ТЕБЕ!
Ти щось від мене хочеш, ніч?
Забирайся звідси!
Мені достатньо темноти у себе в душі!..
Я розгубила рими, щоб писати,
Мої слова розсипалися в прах,
Я прагну знов летіти і кричати:
"Я — воля, я — весна, я — птах..." О жах, —
Я впала знову в темряві на дах.
Це крах!..
Яскраві квіти зірваних бажань
Я роздаю із сумом своїм друзям,
А кольорові смуги сподівань
Веселкою розтануть завтра в лузі...