Нещодавно я подивилася фільм "Василівський острів", і він мене дуже вразив. Спочатку він видався мені якимось нудним. Йшлося про людей, що вже багато років жили в комунальній квартирі на Василівському острові у Санкт-Петербурзі.
У квартирі мешкали декілька родин. Три з них — дуже давно: вони чи їхні рідні жили тут ще до Великої Вітчизняної війни, а одна, грузинська сім'я — лише декілька років. Фільм починається з того, що всі мешканці квартири зібралися за поминальним столом, поховавши одну зі своїх сусідок.
Тут постає питання: кому ж дістанеться кімната, що звільнилася? І розгортається справжня "детективна" історія. Мешканці квартири намагаються якось розвідати, чи залишила небіжчиця заповіт. Ситуація не дуже гарна, та й поведінку сусідів навряд чи можна назвати інтелігентною. А тут ще й приїхала звідкись сестра померлої, яку теж вже не чекали побачити серед живих, та ще й захотіла поселити в цю кімнату свою онуку. Плани сусідів несподівано було порушено... Та не це найсуттєвіше. Не залишає байдужим історія життя цих родин.
Коли почалася Велика Вітчизняна війна, й усі чоловіки пішли на фронт, у квартирі залишилися лише жінки з малими дітьми та старі. Дві молодиці (в однієї двоє дівчаток, у другої на руках — троє малих) по-сусідськи товаришували між собою. їхні діти гралися разом. А тут війна, евакуюватися не встигли, опинилися у блокаді. Люта зима, голод — страшні то були часи... Про блокаду Ленінграда, мені здається, ще й десятої частки не розказано. Голодували тоді всі або майже всі. Про отих "майже всі" навіть говорити не хочеться. То окрема тема про людську підлість, або про тих, кого навіть людьми назвати не можна. У ті страшні 900 днів блокади виживали як могли. Сусідка, що мала двох дівчаток, працювала біологом в інституті. Там вони винайшли якийсь вітамінний напій з ялицевої хвої. І щоб врятувати своїх дітей від голодної смерті, вона потайки відливала невелику кількість того напою і приносила додому: по декілька крапель давала дітям.
Її сусідка, що залишилась із трьома дітьми, повідомила про це органи КДБ. Наступного дня, за законами воєнного часу, ту жінку розстріляли просто у дворі. Дівчатка все бачили, та й сусіди теж. Жахливо! А сталося так тому, що ця жінка знала, де стоїть слоїк із ліками, і дуже хотіла, щоб її діти також вижили.
Дівчаток-сиріт декілька днів приховували ще одні сусіди — вони зробили все, аби дітей не спіткала доля ворогів народу: пізніше їх віддали у дитячий будинок під чужим прізвищем як дітей героя війни, що загинув, і таким чином врятували їм життя.
Минули роки, ті діти вже й самі стали літніми людьми, мають своїх дітей та онуків. Та образа за матір в серці однієї із сестер поселилася, здавалось, назавжди. Вона не могла навіть приїздити в цей дім, пройти двором, де лежала в калюжі крові її мати. Лише смерть сестри змусила повернутися її до рідного дому. Тут жила її колишня подружка дитинства — донька тієї самої жінки, через яку загинула її мати. Тепер вони були ворогами. До того ж дочка вважала, що її мати вчинила правильно...
Цих колишніх дівчат, а тепер вже літніх жінок, зіграли дві чудові актриси: Катерина Васильєва й Аліса Фрейндліх. Мабуть, кращих годі було й знайти. Не можна було без сліз дивитися сцену, як дочка вбитої матері вийшла вночі у двір і стала на коліна на те місце, де розстріляли її матір. Що відчувала вона? Невгамовну тугу за матір'ю? Чи можна пережити таке горе? Кажуть, час є найкращими ліками. Мабуть, не завжди. Чи можна таке вибачити? Виявляється, що можна. І не тільки тому, що її колишня подружка попросила в неї вибачення, а ще й тому, що не можна все життя жити з отим болючим каменем у серці. Не можна весь час жити минулим... Як добре, що вони змогли подумки повернутися в своє дитинство і помиритися! Велику силу має прощення. Бо любов зможе подолати усе і навіть колишніх ворогів перетворити на найближчих і найрідніших людей.