Цілий рік ми з мамою проводимо в Журавлівському гідропарку. Влітку, як усі, купаємось, загоряємо. Восени збираємо жолуді, каштани, незвичайної краси листя, з яких робимо гербарії. Щоправда, вони швидко втрачають свою красу — блякнуть фарби, листя стає дуже крихким. Але мама каже:
— У морозний день, коли за вікном лежатиме сніг, ми дістанемо папку з листячком і пригадаємо все-все: і золоту осінь, і той день, коли ми гуляли цими алеями. Це частка чудового парку, навіть лісу.
Так сталося, що в моїй домашній колекції зібралося дуже багато каштанів. Великі, в коричневій, ніби полірованій оболонці, вони наче дражнилися: візьми мене в руки, потримай! Деякі були без колючих зелених кожушків. А з якою насолодою ми розламували ці кожушки й виймали прохолодні вологі плоди! Та з часом вони тьмяніли, зсихалися, зменшувалися у розмірах і вже більше не дражнилися. Викинути їх було шкода, ось і почала я складати їх в коробку з-під взуття. Батько жартував:
— До зими готуєшся? Врожай ховаєш? Давай, може знадобиться. Мені було не до жартів, тому я запитала маму:
— Що ми робитимемо з ними? Не тримати ж ці каштани все життя в цій коробці.
— Все життя не треба, — посміхнулась мама. — Щось придумаємо.
І мама придумала! Вона запропонувала: ще до того, як прийдуть холоди, повисаджувати каштани на схилі неглибокого яру, біля якого ми полюбляли загоряти. Тугіивжди безлюдно, привільно коникам, метеликам, джмелям, сонечкам. Схил яр^позначений численними ходами польовок, які інколи визирнуть із нірки і, помітивши людину, прошмигнуть назад або стрімко промайнуть у зарості трав у якихось своїх, лише їм відомих справах. А ще схил цього яру примітний розсипом безсмертника — це така лікувальна трава.
Ось у цьому дивовижному місці поміж мишачими нірками ми вирили ямку і зсипали туди половину колекції каштанів, а другу половину — неподалік, теж в таку саму ямку. Зверху закрили їх землею, сухою травою. Узимку глибокий сніг укрив наше улюблене місце відпочинку великим шаром.
...Весна цього року запізнювалася. А потім раптом стало так тепло, що миттю почало все зеленіти, заметушилися метелики, коники стрибали занадто високо, аж натикалися на руки. У вихідні дні ми знову відпочивали біля яру. Високі густі трави покрили все навколо. Про посаджені каштани ми з мамою і не згадували.
Одного разу, коли вже наближалося літд, я ловила на схилі яру метеликів. Розбіглася — і мимоволі зупинилася. Мій метелик присів на траву, яка підозріло вирізнялася ніжною зеленню різьбленого листячка.
— Мамо, йди сюди! — вигукнула я.
Серед соковитої зеленої трави там і тут піднімалися юні паростки каштанів. Ми, зачаровані, мовчки стояли поруч.
— Треба за ними ходити, поки вони ще такі беззахисні, — першою порушила мовчання мама.
— А хто доглядає ті росточки, які з'являються поруч з дорослими деревами? — резонно запитала, ніби заперечуючи, я.
— Адже ці посаджені нашими руками, Катюшо, — тихо промовила мама. — Ось і послідкуємо, чи приживуться вони.
Майже все літо (за винятком тих днів, коли йшли дощі) ми поливали паростки річковою водою. Вони зміцніли. І тепер нам цікаво, як вони перезимують. А поки неподалік виріс реп'ях — страшний, колючий. Ось і сторож, адже іноді тут блукають кози, заманеться зупинитися — він не пустить їх до паростків.
Ми з мамою вирішили майбутньою весною розсадити мініатюрні деревця неподалік від їхніх дорослих сородичів.
Зараз я захоплююся збиранням жолудів. Що, чи можна їх посадити? Цікаво, приймуться, як каштани?
— Якщо людина любить природу, має змогу посадити дерево, вона дбає про нащадків. Навколишній світ повинен бути зеленим і Чистим.