Нет огня — огня любви чудесней.
М. Горький
Говорять, що світ існує завдяки любові, що саме любов спонукує чинити добрі справи, надихає творців, змінює саму людину: піднімає її душу, робить її гарнішою, сильнішою, добрішою. Дійсно, любов — це велика сила, перемогти яку ніхто і ніколи не зможе.
Кожному закоханому здається, що до нього ніхто так не любив, що його любов особлива, найбільша, найщиріша і на все життя. Це справедливо, тому що любов — це дуже особисте, вона в кожного своя.
Віддавна поруч з любов'ю йде розлука. "Две верных подруги; любовь и разлука — не ходят одна без другой". Іноді розлука закоханих буває вічною, як в Орфея і Еврідіки, як у графа Рєзанова і Кончити. І тоді нам залишаються легенди про невмираюче кохання. Скільки Орфей жив після смерті коханої, стільки він співав людям пісні про красу кохання і вічність розлуки. Кончита ж зберігала обітницю мовчання, що дала собі після від'їзду коханого. Не дочекалася, але обітницю не порушила до самої смерті. Ми ж сьогодні насолоджуємося безсмертними творами про велике кохання, непідвладне часові і смерті. "С любимыми не расставайтесь, всей плотью прорастайте в них. И каждый раз навек прощайтесь, когда уходите на миг", — ці рядки близькі і зрозумілі закоханим серцям.
Іноді закоханим доводиться розлучатися на час. І тоді летять листи зі словами кохання, вірності, ніжності: "Жди меня, и я вернусь. Только очень жди". Боєць у мокрому холодному окопі вірив, що кохання його подруги, дружини врятує від ворожої кулі. З такою вірою легше було підніматися в атаку, легше перемагати ворога і переносити тяготи війни. А потім разом святкувати перемогу і торжество кохання над смертю:
Не понять не ждавшим, им,
Как среди огня
Ожиданием своим
Ты спасла меня.
Как я выжил, будем знать
Только мы с тобой.
Просто ты умела ждать,
Как никто другой.
(К. Симонов. "Жди меня")
Кохання завжди тріумфує перемогу, навіть якщо кохання трагічне. Ромео і Джульетта загинули, але їхнє кохання і їхня загибель принесли довгоочікуваний мир Вероні. Чи це не перемога кохання?
Занадто прямолінійно описав М. Горький торжество кохання над смертю в поетичній казці "Дівчина і Смерть". У художньому плані це не "мій", якщо можна так висловитися, твір: нічого між рядків, що треба додумувати. Але сама суть чудова: Смерть відступає, бачачи любовний запал і трепет, розуміючи, що Дівчина готова лягти в могилу, а коханого просить довше зберегти. І Смерть вирішує:
— Что ж, — сказала Смерть, — пусть будет чудо!
Разрешаю я тебе — живи!
Только я с тобою рядом буду,
Вечно буду около любви!
Мої ровесники зараз у тій порі, коли от-от прийде велике і справжнє кохання. Воно прийде, якщо вірити в його існування, незважаючи на нинішні розмови, що сучасна молодь не здатна на справжні почуття. Нехай базікають циніки! Я ж буду вірити, що мене знайде кохання. І воно не буде схоже ні на яке інше. Тому що це буде моє кохання.