Математика дається мені важко. Тато сміється і каже, що це в нас спадкоємне. Проте він став інженером, тому що був старанним.
Я намагався сам вирішувати задачі, але марно, та й списував собі у сусіда по парті Петрика. Перед уроками я брав у нього зошит з алгебри або геометрії, йшов до підвіконня в коридорі і списував домашню роботу.
На контрольній я зрозумів, що половину завдань не виконаю. Учителька попередила нас, що задачі нелегкі, але ті, хто сумлінно виконує домашні завдання, з ними справляться.
Я не помітив, як пролетів урок, і дзвоник, що продзвенів так зненацька, нагадав, що треба здати роботу. А в ній немає трьох завдань. Що робити? Я вирішив: була не була! Замість зошита для контрольних робіт я здав учительці робочий зошит. Вирішив так: скажу, що ненавмисно переплутав, і відразу вручу вчительці зошит із сьогоднішньою контрольною. Поки вона розбереться, я встигну закінчити контрольну за допомогою Петрика (як звичайно — на підвіконні).
Сказано — зроблено. Після уроків я заглянув до кабінету математики. Учительки не було, чергові прибирали клас, а на столі лежала купка зошитів з нашими контрольними. Я швидко підмінив зошити.
На наступному уроці математичка оголосила результати контрольної. Яке ж було здивування хлопців, коли вони довідалися, що в мене серед деяких учнів найвищий бал. Хлопці вже знали про мою витівку. Як кажуть, чутка йде по всьому світу. Як говориться, земля слухами повниться. Вони кидали на мене глузливі погляди.
І раптом мені стало соромно. "Нічого, — подумав я, — зараз я вас здивую". Я піднявся з місця. "Ти що, Дмитрику?" — здивувалася математичка. І отут я одним духом виклав усю правду. У класі запанувала тиша. Хлопці вже й не посміхалися, так це й не мало для мене ніякого значення. Я поважав себе. Я зрозумів, що готовий відповідати за свої вчинки.