Україна... Край краси й тяжкої недолі, неповторної пісні й волелюбного лицарства, край із багатою і на радість, і на криваві сторінки історією. Але найбільше багатство кожної землі — її вірні дочки й сини. У поезії "Ми йдемо" автор показав нас, українців, які гордо йдуть своєю віковічною землею:
Ми йдемо по Україні:
від степів до гір,
від лісів до морів — звідусіль
виходимо на прадавні шляхи,
і немає нам ліку.
Нелегка доля судилася нашій Україні. Проте не здавалися українці та йшли у бій, бо не можна знищити той народ, у серці якого живе передане предками невгасиме полум'я любові до рідної землі, який віддасть усе, навіть своє життя, заради щастя й волі Батьківщини!
Ми чинимо волю наших прадідів,
це вони нас послали у путь,
щоб ми йшли нашою віковічною землею.
У цьому поході ми маємо вистояти, перебороти всі труднощі. Бо мріємо про те, щоб на нашій землі панували доброта, порядність, чесність, народ був радісним, діти — щасливими. Ми горді, що Україна починає впевнено утверджувати себе на карті світу. Віримо, що рідна мова досягне вершин великої пошани в кожній сім'ї, у селі і в місті.
Подивіться на карту! Там ви знайдете нашу українську землю, де здавна жив, живе й буде надалі жити наш український народ. Я мрію і вірю, що через декілька років, коли наше покоління буде міцно стояти на ногах, Україна стане наймогутнішою, бо саме нам будувати нову Україну. Наш святий обов'язок — відродити Батьківщину для щастя й злагоди. Тож зробімо все можливе для майбутнього нашої держави! Знову і знову бринять у моїй душі прості, але такі зворушливі рядки:
Ми йдемо по Україні,
пов'язані вишиваними дівочими руками рушниками,
і радість сяє в наших очах.