Кожен народ особливий. Головне, що різнить людей, — це їх мова. Завдяки пі зберігається індивідуальність, традиції, культура, навіть характер нації приховує у собі мова.
Саме це, як на мене, і хотів показати нам Микола Магера у казці "Хоробрі і найхоробріших". Він обрав алегоричний образ — дерево Мову, яке згуртовує народ, дає йому сил, наснаги жити в мирі з іншими. У казці дерево велике, могутнє, високе, сильне. Воно має охоронця, якого так і звуть — Охоронець.
У кожній казці є добрі та злі герої. Ця казка — не виключення. У людей з'явишся вороги, але вони не могли силою побороти народ, вихований міцністю дерева Мови. Попихач — зрадник великого народу — розповів, що сила людей — у міцності чудо-дерева. А щоб воно не було сильним, розсадили по всій країні паростки Мови, які б не давали дереву брати силу з землі. Чудо-дерево й справді почало слабшати, але вірні сини змогли його захистити та повернути колишню силу. І святе дерево розрослося, стало пишним зеленим гіллям тягнутися до сонця. Автор обрав прийом алегорії, бо саме так можна найповніше розкрити кожний образ. Історія цього дерева — історія нашого народу, нашої мови, яка почала було "в'янути", втрачати красу, але ми змогли зупинити це. І в української мови є охоронці — це ми, ті, хто спілкується, радіє, сумує, говорячи нею. Ми збагачуємо мову, робимо її сильною, вагомою, справді рідною нам.