Ігор Римарук — один із чільних поетів-модерністів нинішнього покоління — відомий як засновник (разом із 10. Покальчуком та Ю.Андруховичем — це ініціативна група) літературної майстерні "Пси святого Юра" (1994), до якої належали, окрім згаданих, В. Герасимюк, В. Медвідь, В. Неборак та О. Ірванець. Пізніше І. Римарука було обрано віце-президентом Асоціації українських письменників (АУП). Діяльність АУП — це є певна опозиційність до СПУ, члени нової організації проголосили свої основні критерії: подолання колоніального синдрому в українській літературі, фаховий рівень, відкритість світогляду.
Про твори Ігоря Римарука можна сказати, що вони несуть у собі своєрідну "протестантську настанову", він уособив фаховість та ерудовану інтелігентність "вісімдесятників". Про його творчість писали багато протилежного, проте незаперечним лишається факт популярності його творів. Показовою є поезія "Різдво" із циклу "Відлуння". Біблійний мотив народження Ісуса Христа набуває сучасного озвучення, водночас автор ніби стирає часову межу, бо немовля у велетенських яслах гріється "під боком у мінотавра". Згадаймо, що Мінотавр, за давньогрецькою міфологією, — це чудовисько з тілом людини і головою бика, йому як данину приводили молодих людей для поїдання. Те, що Боже немовля гріється під боком такого чудовиська, наштовхує на думку, що Бог — це справді любов, вона рухає світом, тому будь-яке зло любов'ю можна приборкати. Але є засторога: привітати немовля йдуть "тріє царі у маскхалатах" із ліхтариком, вони "з дороги збилися", що й не дивно, бо не провідна зірка покликала їх у дорогу, а примусове виконання обов'язку. Різдвяна зірка відбивається і "множиться" у снігах і "дзеркальних мурах", а "ясна пані клубок розмотує вузлики тихо зав'язує". Мимоволі виникають думки, що навіяні прочитанням твору: як зберегти оте "немовля" в собі, як протистояти жорстокості світу, як узагалі зберегти первозданну святість усього сущого, аби врятувати цей світ.
Темою вірша "Зірка", на мою думку, стали роздуми про те, що таке божий дар. Ліричний герой пояснює читачам, як він отримав божу іскру. Метафоричний образ зірки набуває особливого звучання. Адже могло бути все буденним: "Може, так би невидимо й жив", та якось "липневої ночі впала зірка з високих верхів", коли ліричний герой ще був дитиною. І впала вона: "у дитячі незамкнені очі". А коли зірка "пропекла борозну межи брів", — це ніби остаточне закріплення дару, бо, за народним повір'ям, між бровами знаходиться так зване "третє око", воно є лише в людей, наділених особливими талантами. А те, що зірка "засіяла пам'ять золою", свідчить: віднині життя ліричного героя зміниться, він муситиме творити, бо "зола" не даватиме спокою: спалахуватиме, тлітиме, болітиме, і все це мусить бути виражено в божій іскрі — творах. Ліричний герой не зміг протистояти чи протестувати проти божого дарунку, він не міг навіть прикритися рукою, бо "долоня була замалою". Тож він ще з дитинства приречений писати, адже таке його покликання, такий дар він отримав із неба. Вірш зовсім невеликий за обсягом, проте емко й повно передає головну думку автора про самореалізацію людини.
Вірш "Обнови" написано в цілком постмодерній манері, що характерно для автора. У поезії майже немає розділових знаків, а рядки не відмежовуються великою літерою. Читач сам розставляє акценти і творить власне розуміння твору, звертаючи увагу на власноруч збудовані синтаксичні конструкції. Проте, як і в багатьох текстах І. Римарука, в ньому яскраво виражена біблійна символіка, яка тісно переплетена з проблемами й труднощами мирського (чи сучасного?) буття. "Лавровий вінок стає терновим", — це не лише натяк на муки Ісуса Христа, а й розуміння того, що в цьому житті все є швидкоплинним, у тому числі й моральні цінності, бо вже "стражники у мученики пруть". Цілком по-філософському автор вирішує питання про покликання й призначення людини на землі, коли завжди є проблема вибору жттєвого шляху: "хрест не орден хрест не одберуть". Тільки особистість знає, що має хрест, і його слід пронести гідно, як Христос. Окремою темою звучить протистояння покликання поета та імперської залежності, що глибоко сидить у підсвідомості, бо все ще мимоволі озирається "на крилатий герб у консуляті". Минає час, і йому належить щоразу бути оновленим, саме тому минуле й майбутнє завжди поруч, саме тому "зоря одвічна в небесах оновлених зника", щоб означити новий поступ для душі.
У поезії Ігоря Римарука можна побачити велику любов до Бога, в якій християнство поєднується з язичницьким світовідчуттям. Його твори являють живу сутність мови, де значущими є і паузи — мовчання, і миттєво вихоплені деталі, і філософське відчуття часу. Це робить його твори привабливими і дає потужну інформацію про ментальність українського народу.