Складові літературознавства
та механізм цілісно-системного дослідження
Проблема основних складових літературознавства досі залишається не вирішеною.
Одні дослідники (їх більшість) або доводять, або лише згадують наявність у літературознавстві трьох основних складових: теорії літератури, історії літератури і літературної критики [див., наприклад: 13, 3; 6, 4; 1, 3; 7, 7].
Інші дослідники стверджують, що складових – д в і: теорія та історія літератури. Зі складу вони вилучають, таким чином, літературну критику, хоча й вступають при цьому в протиріччя. В одній з останніх теоретичних праць зазначено: "Правда, деякі дослідники не вважають літературну критику складовою частиною літературознавства. Зокрема, В.Брюховецький зазначає: "Сучасне літературознавство становить собою складну динамічну систему, яка органічно взаємодіє з критикою літературною" [17, III, 210]. При цьому долучено: "До речі, сам В.Брюховецький не є послідовним у відстоюванні подібної думки. У надрукованій у цьому ж томі УЛЕ статті "Критика літературна" він зазначає [17, III, 63], що літературна критика – одна з трьох основних галузей літературознавства" [7, 70].
Останнім часом є прихильники (Козлов А.В., Козлов Р.А.) чотирьох складових: історії літератури, літературної критики, теорії літератури та бібліографії [9, 3].
Іншої думки дотримується, зокрема, Анатолій Ткаченко. Звернувши увагу, що "у вітчизняному літературознавстві традиційно виділяють три основні дисципліни – історію літератури, теорію літератури і літературну критику", він у той же час нагадує: "На Заході сюди відносять ще й компаративістику (або порівняльне літературознавство) і текстологію" [14, 9]. Це вже мова про п ’ я т ь складових літературознавства.
Важливо також врахувати, що раніше, в 60-80-і рр. ХХ ст., крім відзначених варіантів, був ще й той, що налічує дещо інші ч о т и р и складові. В "Краткой литературной энциклопедии" (М., 1962), у книгах О.Бушміна "Наука о литературе" (М., 1980), Г.М.Фридлендера "Методологические проблемы литературоведения" (Л., 1984) та деяких підручниках [5, 11-16, 19] йдеться про "методологію і теорію літератури; історію літератури; літературну критику" [10, IV, 331].
Отже, у ХХ столітті існували різні погляди на основні складові науки "літературознавство".
Проблема, що виникає внаслідок цього, має низку аспектів. Перший – якою ж є об’єктивна, дійсно існуюча кількість основних складових літературознавства (адже їх не є безмежна кількість)? Другий аспект – якою є конкретика номінацій? Третій – аспект послідовності логічного зв’язку між дійсними складовими (читач, мабуть, помітив, що послідовність переліку складових, зазначених нами вище, кожного разу була іншою). Четвертий аспект – у чому головна причина виникнення і невирішеності цієї розгалуженої на аспекти проблеми протягом такого тривалого часу?
Можна, звичайно, й детально аналізувати названі аспекти, щоб зрештою конкретно відповісти на питання. Спробуємо, однак, визначитись якомога стисліше.
Стосовно причин суттєво різних поглядів одразу скажемо, що така особливість наслідків не є винятком у літературознавстві і в науці загалом. Це – неодмінна приналежність їх історичного розвитку, провідний фактор серед інших, супроводжуючих. Пояснюється це тим, що справу маємо в літературознавстві та інших науках з їх ч а с т к о в о-системним рівнем розвитку протягом усього ХХ-го ст. [8, 179-180, 183; 20, 351-363; 16, 5-24].
Саме через це в різних науках постійно виникає приблизне, поверхове, однобічне усвідомлення іманентних, тобто власних, природних закономірностей тих об’єктів, що досліджуються. Стосується це й літературно-теоретичних понять. Через такий підхід літературознавці неодмінно отримують р і з н і наслідки, а всі наслідки неодмінно виявляються ч а с т к о в и м и. З цієї ж причини процес дослідження розтягується на тривалий, невизначений час (безкінечного наближення до повного й суттєвого усвідомлення іманентної картини об’єктів дослідження). Наслідки не торкаються суттєвих рис "понять" (об’єктів дослідження), бо немає об’єктивної о п о р и, спираючись на яку можна було б якісно просуватися вперед, до адекватного засвоєння природної картини у тому чи іншому питанні.
Така о п о р а з усім наступним є, виявляється, лише на іншому, вищому р і в н і наукових підходів – не частково-, а цілісно-системному, до повного виходу на який наука невпинно просувається саме в наші дні [15, 8-32].
Лише на цьому новому науковому рівневі є можливість чітко й цілісно спертися на ту іманентну, природну, об’єктивну закономірність, що всі без винятку об’єкти, які досліджуються, мають чітку кількість складових у межах суворо певного с т у п е н я проникнення в їх внутрішні зв’язки, внутрішні особливості й закономірності.
Так, на п е р ш о м у ступені б у д о в и об’єкта завжди містяться лише дві протилежні і координаційні (рівноправні, співвідносні) складові (д в а аспекти чи сторони), бо це їх найменша кількість, що відкривається внаслідок так само природного б і н а р н о г о аналізу об’єкта, тобто розподілу його на дві протилежності [15, 39-40]. Зміст цих двох протилежностей зводиться тут до фіксації, з одного боку, "окремого" в об’єкті, тобто того, що вказує на його розмежовуючі складові, а з другого – "однакового", того, що вказує, навпаки, на об’єднуючі основи виявлених складових об’єкта.
Саме тому, конкретизуючи ці положення цілісно-системного дослідження, можна бути впевненими, що відповідною п р и р о д і літературознавства як цілого є – з минулих досліджень — насамперед та думка, (вона, до речі, є половиною того, що насправді існує цілісно), який у попередні роки був зафіксований, скажімо, О.С.Бушміним.
У книзі "Наука о литературе: Проблемы. Суждения. Споры" (М., 1980) О.С.Бушмін писав про так зване "т е о р е т и ч н е літературознавство" як складову цілісної науки під назвою "літературознавство" [4, 17]. Саме теоретичне літературознавство й має справу з дослідженням і фіксацією того, що для художньої літератури, яку (разом з публіцистикою) вивчає літературознавство, є "однаковим", виступає об’єднуючою основою для всіх її "окремих" проявів: творів, творчості письменника тощо.
У такому разі д р у г о ю, протилежною складовою літературознавства на цьому ж, першому ступені його б у д о в и є та протилежна (теоретичній) і координаційна складова, яку не згадують ні О.С.Бушмін, ні Г.М.Фрідлендер, який згоден з О.С.Бушміним [18, 3], і що має назву "п р а к т и ч н о г о літературознавства".
На відміну від "теоретичного" практичне літературознавство досліджує те, що для художньої літератури є "окремим", виступає як свідчення розмежованих між собою літературних одиниць – окремих творів, творчості окремого письменника, літератури регіону, літературної епохи, літературного процесу окремої й певної національної літератури тощо.
Однак, цілісно-системний науковий рівень дає можливість не обмежуватися п е р ш и м, узагальненим ступенем дослідження основних складових об’єкта, в цьому випадку "літературознавства". Він покликаний (і дає можливість) охопити й конкретний, д р у г и й ступінь будови. Опорою для цього стає так само всезагальна об’єктивна закономірність, згідно з якою д р у г и й ступінь цілісно відкриває ч о т и р и складових цього ж об’єкта. Вони усвідомлюються внаслідок ще одного бінарного поділу, на цей раз поділу на дві протилежності кожної з двох уже отриманих на першому ступені складових (тобто поділу тепер теоретичного і практичного літературознавства).
"Окреме" як перша складова першого ступеня б у д о в и "цілого" в об’єкті відкриває себе тут, на д р у г о м у ступені, як єдність таких двох протилежностей: "одиничне" і "особливе".
"Однакове" як друга складова першого ступеня б у д о в и "цілого" в об’єкті показує себе тут, на д р у г о м у ступені, як єдність інших двох протилежностей: "загального" і "всезагального".
Таким чином, на другому ступені будови "цілого" в об’єкті складових стає не інакше як ч о т и р и. Разом вони складають невідривний ланцюг "одиничне-особливе-загальне-всезагальне".
Через такі нові підстави (на такій новій о с н о в і, якої не знала й філософія радянських часів, що також розвивалася на частково-системному рівні, занадто повільно крокуючи до рівня цілісно-системного) стає видно, що п р а к т и ч н е літературознавство, яке має справу неодмінно з розмежовуючими й розмежованими літературними одиницями (одиничним й особливим) – на цьому, наступному ступені поділу має однією зі своїх складових "літературну критику". Адже саме вона, літературна критика, вивчає суто одиничні прояви художньої літератури – і в часі їх появи, і з боку їх якості. Тому про літературну критику здебільшого пишуть, що це наука, яка займається с у т о літературними явищами с ь о г о д е н н я: новими творами, новими письменниками, новими темами, напрямами, ідеями тощо.
Протилежною складовою тут, на д р у г о м у ступені б у д о в и "цілого" в об’єкті і одночасно другою складовою практичного літературознавства маємо, у свою чергу, звісно, "історію літератури". Саме вона як носій "особливого" звертається до порівняльного вивчення, дослідження зв’язків одиничних літературних явищ між собою – і в їх часовому просторі, і з боку особливих якостей їх руху, розвитку. Тому здебільшого й пишуть, що історія літератури займається дослідженням особливостей літератури минулих років, десятиліть, століть, тисячоліть, тобто розвитком (через виявлення традицій і новаторства) специфіки національного історико-літературного процесу, специфіки літературних епох або епохи, специфіки творчості письменників або письменника на фоні епохи, періоду; історичним (через виявлення традицій і новаторства) дослідженням творів, тем, жанрів, родів, видів, образів тощо.
Такими є на другому ступені будови "цілого" в об’єкті, що його досліджуємо (в "літературознавстві"), д в і п е р ш і конкретні складові літературознавства з ч о т и р ь о х існуючих тут. Тобто – маємо дві складові поки лише "Практичного літературознавства". (Під час процесу цілісно-системного дослідження важливо не забувати, в якому конкретному місці будови об’єкта перебуваємо в той чи інший момент, що вже залишили позаду і що потрібно ще дослідити в обраних нами межах).